Версия для печати
Четверг, 17 января 2013 11:58

"Сонце дитинства"

Автор
Оцените материал
(0 голосов)


                                         
Сонце дитинства.

 

 

 

Питання про спогади дитинства уявляються мені настільки важливими і цікавими, що я хотів би присвятити цьому кілька зауважень, які виведуть нас за межі сказаного вище.

                                                                                                         Зігмунд Фрейд



  

1. Людська пам'ять.

 

Розповідь про те, як у сорок років людині вже є що пригадати.

 

«Скажіть мені, чи можливо не полюбити полтавське село, якщо хай хоч один раз у житті, особливо улітку, подививтись на його глиняні білі хати, покриті очеретом. Цвітучі зелені сади і гаї з пахучими вишнями, яблуками, грушами, шовковицею, з вербами біля мосту. З просторими городами, де крім картоплі, буряків, цибулі, огірків, маку, (хіба все напишеш), сяють своїм золотим світом, тисячі «маленьких сонечок», соняшників. З колгоспними полями, яким нема кінця і краю. А небо. Спробуйте подивитись у те сине, чисте, українське небо, лежачи на возі, або у сіні в степу.

   Тай взагалі, хіба може хто небудь, побачивши усю цю красу, зостатися байдужим. Мабуть тільки якийсь дурень, пуста людина. Скільки тематики у українського села для письменників, поетів, художників. Далеко йти не треба. Ось погляньте, прямо на головній вулиці, на стовпі, живуть лелеки у своєму величезному гнізді, нікого не бояться, а навіть розуміючи правильність вибраного міста проживання якби кажуть людям: «Ану становіться у чергу, кому принести «маленький подарунок».

Ці рядки з старого журналу, у себе вдома, лежачи на дивані, читав Андрій Пилипенко відпочиваючи ввечері, після трудового дня. Батько п`ятьох дітей, на вигляд він був років з сорок. Високий, худорлявий, з темним волоссям і світлими очима, які сяяли якимсь юним світом. Це було багатьом помітно.

   Після закінчення інституту, робив він електриком на хімічному комбінаті. Великих вершин у цій справі не досяг, але цехове начальство знало, коли зміна Пилипенка, яка б не була поломка жодної з машин, процес видачі коксу не зірветься. 

 Поряд у цій кімнаті за одним столом учили уроки його двоє дітей, Наталка і Богдан. Наталка, дівчинка дванадцяти років, з світлим курчавим волоссям, бо пішла в матір, читала підручник у якому на сторінці зверху товстим шрифтом була написана тема: «Людина і середовище її існування».

 Богдан, старший сестри на три роки, вже зовсім вилитий батько, писав щось у зошит. Постійно зупиняючись і заглядаючи у книжкою, він перегортав сторінки, то назад, то знову уперед і коли з`ясовував що йому потрібно, нахиляючись вже надто дуже низько, продовжував писати. 

Вікно їх міської квартири, першого поверху, відчинено на вулицю. Там вже зовсім тепло, навіть жарко, хоча тільки початок травня. Вже приємно пахне зеленою травою і листям що починає буйно рости, а ще пахнуть квіти цвітучих вишень.

«Дома це не те що у цеху на роботі, біля диму, палаючого коксу, та забрудненого повітря, - часто думає Андрій.

   Одного разу Пилипенко став свідком нещасного випадку в цеху, коли машиною коксовиталкувача був на смерть прижатий пічними дверима дверевий. Цей випадок його вразив мабуть на все життя, і часто приходить Андрію на думку.

 Він ще раз пробігає очима по тексту, старого, потертого журналу і відкинувши його у сторону починає терти собі віки.
Прочитане підняло у його душі море почуттів забутого дитинства. Ніщо так яскраво не пам'яталося Андрію з того часу як літні канікули у бабусі в селі.
Це там він, городянин, проживший у місті все життя, полюбив природу, чисте повітря, там полюбив рідну землю, сади і поля, і людей які на ній працювали. 

Ці люди були дуже простими. Як кажуть  - колгоспниками. Одягалися по простому, питання моди взагалі не було у них на темі. З ранку до вечора вони працявали, дихаючи свіжим повітрям, дивлячись на природу яка оточувала їх з усіх боків, і мабуть черпаючи у неї моральні цінності. 

 Вони були надто дуже дружні (це усім одразу кидалося в очі) і жили в селі однією сім'єю. Ці люди були загартованні тим часом, якого не знав Андрій, час розкулачування, голодомору, війн. час страждань. Якими ж вони були лагідними, простими людьми. 
 
Андрій любив їх усіх за якусь святу простоту. Ще маленьким він собі це угледів і прийняв. Андрій був противником коли при ньому городські сміялися з "колгоспників", пагано освідченних, "недалёких" людей. Може від того Андрій був байдужим до прогресу, який ніс зміни у старий лад життя. Якось душею Андрій відчував, що цей прогрес зруйнує це старе життя, яке він так любить, не залишить від нього і крохів.

Від цього, Андрій був якийсь байдужий до усього нового що приносило якийсь комфорт. Одягався він огайно, але якби  було можливо він ходив би і у місті босим, як ходили босими люди на селі у його дитинстві. Може від того і не ставило начальство його майстром,- "не впорається, дуже простий".

Ой спогади, спогади.

Андрію прийшло на думку
, як вони удвох з мамою їхали до бабусі поїздом. Андрію тоді було років п’ять, не більше. В той час, чомусь завжди було важко купити квитки. Їхали у загальному вагоні, зараз мабуть і забули що це таке. Мама з боєм засунула малого Андрія на верхню полку і усю ніч просиділа внизу, слідкуючи щоб Андрій бува не впав. Потім їхали автобусом, а тоді ще десять кілометрів треба було йти пішки, бо не було транспорту, чи може дороги від дощу порозкисали, а асфальтом у той час там і не пахло. 

   У нього була така гарна куртка і ремінь на якому висів пістолет у кобурі. А у стволі того пістолета спалахувала червона лампочка, коли Андрій починав тиснути на курок. У той час, для дитини, це було ціле багатство. Сільські хлопці будуть йому заздрити, у них такого немає.

   Йти було важкувато, мати тягнула дві сумки гостинців, і Андрій її допомагав як міг.

А коли прийшли, ой матінка моя рідна, бабуся обнімається, цілує його, і обличчя і навіть руки, чомусь плаче. Собака Пірат, навіть не здригнувся, не те щоб лаяти, як лежав так і лежить. Він знає, що то свої, хоча й не бачив цілий рік. Розумна була собака. Потім Андрію розповідали, що Пірата роздерли вовки.

Андрію пригадувати це було одразу і сумно і приємно.

Бабуся вмерла ще коли він був у Радянській Армії, служив за кордоном у Німеччині і на похорони ніяк не міг попасти, але він завжди згадував її самими теплими думками.

   «Хіба зараз такі бабусі як була у мене. Оці жінки у штанях, міні-юбках, на каблуках, накрашених косметикою, вони зовсім і на бабусь не схожі. Моя бабуся була іншою, зовсім іншою. А взагалі, може хто коли і поставить пам`ятник отим сільським жінкам, які відправили своїх чоловіків на війну, а потім отримавши на них похоронки, не дивлячись ні на яку моду, годували, своєю працею, після війни, усю країну. Завжди у тих біленьких, квітастих платочках, які зараз кожна жінка не одягне і не буде носити не за які гроші».

«А пригадуєш?» - казав Андрій сам собі - «Коли бабуся увечері йшла доїти корову, він брав велику кружку і йшов за бабою у сарай. Баба доїла корову і давала Андрію спробувати подоїти. Він брався але у нього не дуже виходило, молоко бігло погано. Тоді бабуся показувала як треба, доячи молоко прямо у його кружку. Березка, так звали корову, починала нервувати, піднімала ногу, била хвостом. Бабуся кричала на неї - «Стій! Дивись, дивись Андрійку, ось так треба, ось так, зрозумів?»

Націдивши повну кружку молока, як він казав, з шумом, Андрій випивав його тут прямо у сараї. Потім до корови підпускали телятко.

«Відчиняй» - казала бабуся. Андрій відчиняв загородку, де знаходилось телятко, і воно усієї миті бігло смоктати залишене йому молоко, б’ючи головою матір у вим’я, бо мало даєш, давай більше. Але більш не було, бо молоко було потрібно онукам. Так, онукам. Андрій давно зрозумій одну істину, старші покоління які перенесли війну і голод, завжди переживали щоб їхні діти ніколи не були голодними.

   Хіба можна забути те, що Андрію розповідав його батько. Коли він був маленьким, у той страшний час війни, йому часто снився один сон, як він бере кусок хліба і несе до рота,  на решті дитина зараз наїсться. Але як тільки хліб торкається губ, голодна дитина завжди прокидалась, сон закінчувався. Ще Андрію запам'яталась розповідь матері, як теж у війну, коли німці вже відступили, а радянські війська почали йти вперед через село, один наш солдат дав їй, тоді маленькій дівчинці, кусочок цукру. «Цей випадок мама пам'ятала все своє життя». 
Війна у житті батьків залишила свій страшний відбиток.

«А якщо казати відверто» - думав далі Андрій: «то вже давно хочеться йому знову побувати у селі, упірнути у спогади дитинства. Сам не знаю чому, але туди тягне, а тепер і ще цей журнал».

   У нього аж замутило у середині від спогадів. «Хіба ж зараз так як тоді було, зовсім не так. Оце не був там мабуть років двадцять, а там і могили залишились». Андрій подивився на стіну кімнати, поклеєну новими шпалерами. Скільки разів збирався зробити портрет бабусі і повісити на стінну, все ніколи, це не годиться.

 Після її смерті ніхто з родичів більш у село не їздив. Осиротілу хату батьки не продавали, а просто покинули, лише позабирав цінні речи. А все інше, пороздавали сусідам, бо отоді, туди, ніхто і даром не хотів їхати жити. Але на все життя, у Андрія,  залишилось щось неповторне, яке ніде більше не зустрінеш.

     Потім, після армії, Пилипенко вчився у металургійному інституті. Познайомився там зі своєю дружиною Марією, студенткою экономічного факультету, яка вразила його своєю вродливістю і простотою.

До речі, випадково чи ні, його Марія була теж сільською дівчиною, яка в свій час, приїхала у місто одержати вищу освіту, але понад цього ще вийшла заміж і подарувала Андрію п'ятеро діточок.  

   Він ніколи, особливо, не хотів таку велику сім`ю, але все сталося само-собою. Кожну дитину він пам’ятав однаково лагідно. Як приносили у хату, як знайомилися. Перші писки, плачі, хвороби. Але і перші радощі. «Хіба ж я цього багатства гідний», часто думав Андрій. «То все Марія». «У нас з тобою просто так нічого не виходить» - жартував Андрій бувало з дружиною. «Дуже ти родюча, як земля. Тільки якби з кожною дитиною держава кімнату добавляла».

Так один за одним роки і пролетіли. А тепер старшому сину Сашку вже дев’ятнадцять років, він студент університету, вчиться на історичному факультеті. Є надія, що роки пролетіли не дарма.

«Як же там у селі зараз?»

- А що хлопчики і дівчатка, - раптом звернувся Андрій до Наталки і Богдана - навчальний рік у школі закінчується, скоро екзамени, тестування, а тоді може поїхали літом на канікулах, у моє село.

Він так і сказав – «моє», сам не знаючи чому.

- Я вам колись розповідав про свою бабусю, пам'ятаєте?

- Ой тату, я згодна, поїхали – прощебетала Наталка відкладаючи книжку.

- Та я знаю, – всміхнувся батько, – тобі аби дома не сидіти і не вчитися.

Богдан пише у зошит якісь формули і каже: « А чому, можна і поїхати, тільки що ще мати скаже».

Андрій встає, довго дивиться у відчинене вікно дихаючи запахом весни. Потім він йде в іншу кімнату, до комп'ютера, йому треба подивитись розклад поїздів, і ціни на квитки, бо Андрій загорівся поїздкою. В Інтернеті знаходить потрібний сайт, читає, щось виписує собі у блокнот. Потім сідає у кресло, усі думки далеко, бере у руки пульт і якось автоматично вмикає телевізор. У телевізора розвиднюється екран на якому йде реклама.

Андрій морщиться, починає переключати канали. На другому каналі, теж реклама, і на третьому знову реклама. Голос диктора вже третій чи п’ятий раз повторює одну і ту фразу: «Відчуй настрій епохи».

  Він зітхає і вимикає телевізор. Бере мобільний телефон і набирає номер брата Миколи, який живе далеко. Вони давно не бачились. 

 У телефоні гудки, тоді чути голос Колі.

- Привіт братан!

- Привіт Колю!

- Що ти там, як у вас справи?

- Усе добре. А у вас?

- Та от, починаю новий бізнес, не хочеш до нас приєднатися. Класна тема, просто кип`яток. Продаж добавки у двигун автомобіля. Цими добавками можна покращити тертя двигуна, почистить карбюратор і навіть бак. Ти чув таку сучасну приказку: «Один швидкий робить двох розумних». Так от, це відноситься і до нас. А робота тільки у тому і полягає щоб уміти язиком тіліпати. 

- Та ні,- сміється Андрій,- таке не по мені.

- Чому, подумай, у такому ділі хто перший почне той і пан, тому саме більше достанеться. А твоїй великій родині гроші потрібні.

- Слухай Колю,- перебиває його Андрій,- я тобі дзвоню по такій справі. Є ідея з’їздити у наше село і подивиться як там зараз. Пам’ятаєш бабусю?

- Гарна ідея, я за, тільки от роботи багато. Ти коли хочеш поїхати?

-У літку, в липні у мене відпустка, у дітей будуть канікули, я з малих теж когось візьму, треба ж і їм показати нашу, так кажучи, родіну. 

- Ой так, родіна. Гарно тоді було. Скільки корів люди держали, овець, курей, гусей. Зараз все не те. Так і люди інші були. Якісь добріші, лагідніші. А зараз явна деградація. До речи, а ти знаєш яку фразу промовляють усі покоління які жили на землі, своїм дітям?

- Ні не знаю, і яку?

- Усі покоління стають перед Тургеневською проблемою батьків та дітей і завжди кажуть своїм дітям: «при нас так не було».

- Я вже знаю інше, діти ніколи не будуть такими як хочуть їх батьки.

- А пам’ятаєш, як мама нам часто повторювала: «покірне телятко дві матки ссе». Зараз її багато хто б не зрозумів.

- Так пам’ятаю, а ще пам’ятаю як бабуся завжди вставала і мовчки виходила з хати коли по телевізору показували війну і німців. Про це усі знали і мовчали. Кожне покоління має свій вимір. Чуєш Колю, ти ж у селі більше мого був, бо старший від мене, розкажи що не будь.

- Так, я більше був. Коли ти Андрію народився, мене відвезли до баби з дідом і там залишили. Я тоді ще до школи не ходив, жив у селі і влітку і в взимку. У тракторній бригаді, це так називався участок МТС, з дідом у двох сторожували. Завжди прошуся - «діду ну візьми», він і брав коли не дуже холодно на вулиці. Там мені було цікаво, машини, трактора, частини двигунів валяються під відкритим небом, ржавіє.  Ще можна було послухати як гудить у трубці телефону, тоді і це вже було для маленького хлопця диво.

 А одного разу, коли ми так сторожували, прибіг до нас з дому наш собака Пірат, а на шиї записка від баби в якій написано: «Корова телиться». Так ми тоді скоріше побігли додому. Який розумній собака був Пірат. 

Колись трапилась така справа, хтось повідчиняв клітки де сиділи кролі і вони порозбігалися. Так наш Пірат усіх познаходив і приніс у зубах. 

   Ще мене дід брав на полювання і Пірат з нами. Для нього це було як свято. Пам’ятаю як одного разу, на полюванні, дядько Сергій застрелив з рушниці дикого кабана, здоровенного такого, жирнючого. Потім його притягли до двору трактором, пів села збіглося, і міліція прийшлі, штраф платили.

 Дядько Сергій тоді був молодий, спритний, такий спортивний, хто міг тоді подумати, що через двадцять років він умре від горілки.

- Я пам’ятаю дядька Сергія. Дуже за нього шкода. А ще пам’ятаю у хаті на стелі рушниця висіла.

- А ще мужики, на тракторній бригаді,- перебиває Андрія Микола, - мене малого учили курити. Казали: «ану затягуйся і кажи, мамка йде». Я затягувався, повторював: «мамка йде» і починав кашляти, тоді вони реготали.

- А ще?  

- Пам’ятаю як всім селом рили нам колодязь і на мене відро впало.  

- Що ж там трапилось?

- За роботою, стара баба, мати нашої бабусі, ще тоді жива була, так вона обронила відро у колодязь, коли я був унизу. Не знаю чого я там забув і чим міг дорослим допомогти, але відро, Бога хвалити, по мені не попало, тільки всі перелякалися, я саме менше, а наша мати найсильніше всіх.

 До речи, цей випадок має історичне значення, бо я став свідком такого явища яке має назву «толока». Зараз мабуть, на селі, цього вже ніде нема, а раніше, якщо комусь треба було зробити якусь велику роботу: збудувати хату, або сарай, вирити погріб, звали сусідів, сходились усім селом. Люди допомагали по схемі, я тобі допоможу, а коли буде треба, ти мені. Господарі тільки казали що робити і готували обід. Робота виконувалася як на свято, пісні співали. Дуже гарно пам’ятаю як у нас ліпили з глини сараї.  Мерщій, мені передавав хтось, що наші сараї ще досі стоять, а хата вже давно впала.

А ще Андрію, дід Іван поїв мене самогонкою з ложки.

- Що? Дід Іван поїв самогонкою?

- Так і було.  Кожну п’ятницю гнали самогонку і мене дід вгощав з ложки. Я випиваю ложку, голова закрутиться і спати. Коли мати приїхала з городу і побачила оте, зразу забрала мене додому. Так що з педагогікою на селі було не дуже складно.

- Дуже цікаво,- сміється Андрій.

- Ну це треба не по телефону, а так зустрітися, посидіти за столом , згадати наше дитинство. Чуєш Андрій тут у мене вже діла,- Колю раптом починає скоріше балакати,- треба бігти на засідання. Так ти якщо зберешся їхати і мені дзвони і я своїх візьму. Обов’язково треба з’їздити, і якщо надумаєш з нами працювати то теж дай знати. Домовились?

- Домовились, - відповідає Андрій, кидає останнє,- до побачення,- і виключається.

 

2. Щастя матері.

    

Серце дитини, що знаходиться в утробі матері, як відомо, знаходить рух від руху крові матері, і взагалі своїм життям дитина зобов'язана життю матері, з якою вона пов'язана.

                                                                                  Томас   Гоббс.

    

На вулиці у дворі гралися менші діти Андрія: Дмитрик і Оленка. Оленці усього три роки, а Дмитрику п’ять. Дмитрик розставляв солдатиків у піску і щось шепотів собі під ніс. А Оленка, менша сестричка, постійно заважала йому. Вона тихесенько підкрадалася сзаду, крала якусь іграшку і сміючись тікала що духу. Дмитрик піднімав галас, доганяв сестру, кричав на неї відбираючи іграшку і йшов на своє місто. Після цього Оленка починала плакати, але на неї ніхто не звертав уваги. Тоді вона заспокоювалася і все починалося знову.

   Їхня мати Марія, вродлива жінка з курчавим волоссям і родинкою на щоці, сиділа поруч на лавочці з сусідськими жінками. Це були, баба Тамара з другого поверху, і надто молода, вагітна дівчина Віолетта, з першого.

 - Оленка не балуйся, накажу, - кричала Марія перебиваючи бабу Тамару у якої язик ніколи не переставав працювати,  така вже в неї була звичка.

- Я от заявлю, я оце так не покину, - казала стара сусідка. Усю ніч бах та бах, через дорогу. Понабудували цих проклятущих фірм, будь вони неладні. Що там ночами можна робити? Вам сміх, ви молоді, набігаєтесь за весь день і спите усю ніч, нічого не чуєте. А я нап’юсь на ніч ліків, мені відпочивати треба, а тут бах та бах , мов по голові. А тоді стріляти почали. Вони там мабуть оружіє виготовляють. Ви не чуєте а я все чую, треба на них заявити.

 Баба Тамара прожила у цьому домі вже років п’ятдесят, майже з того часу коли цей будинок збудували. Чоловіка її ніхто ніколи не бачив, і де він дівся ніхто не знав, а вона не розповідала. Може його не було зовсім. Але певно був, бо баба Тамара мала двох дорослих синів, які їй зовсім не допомагали. Один постійно був на якихсь заробітках, два рази женився, і все одно жив самотнім, сплачуючи аліменти. Другого вже давно не було видно, бо він знаходився у містах не «не столь отдалённых», за якусь крадіжку.

- Зараз вже не той час щоб заявляти, жалобами нічого не докажеш. Тепер люди, якщо вміють, звертаються до суду, платять гроші ,- відповідає їй на це Марія,і не звертаючи увагу на протести Баби Тамари, каже Віолеті,- ну як воно б’ється?- і сміється щирою посмішкою

Віолета дивиться на Марію теж сміється і наче жаліється.

- Важко вже, спокійно не поспиш, живіт мішає, буває як розбрикається, а коли чоловік поторкає живіт, кажу йому послухай яке швидке, так зразу затихне. То все нудило, а тепер хоч це перестало.

Віолета замовкає держачись за живіт, і раптом питає тихішим голосом.

- А як воно, дуже боляче?

- Перший звісно боляче, тому що усього боїшся, з переляку переживаєш, а другого Богдана і не помітила коли.

- Ну вже ні, ніякого другого. Ось народжу і все, досить. Такі іграшки не для мене. Та і неправильно це, хай краще один, тільки щоб все йому хватало, і одежа і продукти, і щоб гарну освіту отримати. Та щоб і батькам на себе час залишився. Як це ви з Андрієм з п’ятьма справляєтесь неможна і представить. Мабуть вам так дано свыше.

- А що вони управляються?- вставляє своє слово баба Тамара, - ну п’ятеро дітей тай що. У мого батька було семеро. А у мого хрещеного – десятеро.

Марія хоче спитати, чого ж у вас тільки двоє, але мовчить щоб не образити.

Між тим баба Тамаро продовжує, але на цей раз якось тихо і відверто.

- Ви ж оце не знаєте, вас зараз іншому учать, так от, у нашому селі звідки я родом, менше трьох дітей не було ні в кого. Вже хто як не бідний, а дітей повна хата.

Ось у цьому будинку прожила, можна сказати все життя, двох синів виростила, а хіба ж я молодою думала, що буду жити хтозна де від рідного двору. Скільки років пройшло, а буває ще й досі сниться батькова хата. Сняться брати, які загинули на війні, і тато з мамою. Яка сім`я велика була і все десь поділося, на двох братів похоронки прийшли що загинули, а ще раніше дві менші сестрички вмерли у голодовку. Хто б тільки знав як я любила наше село.

- А чого ж ви виїхали?- питає Віолета.

- Страшний час був. Усі їхали кращої долі шукати. Тоді всі тікали з сіл. Старалися завербуватися на стройки п’ятерічок, їх тоді багато було. З таким життям не до дітей. От і приходилось запечататись. Я сама колись зі столу плигала, щоб зірвати дитину. А все ж хотілося як краще. Оце подумаю про своїх дітей, хіба ж я їх такими хотіла бачити. Скільки не вчила не наказувала, ніколи не слухались, робили по своєму. Ой і капосні були, скільки вони в мене крові випили, паразити. 

     Почулися звучні кроки і жінки в один час повернули голови до дверей будинку, з яких вийшов мешканець другого поверху Юрій. Але його чомусь усі звали по іншому. Серед своїх знайомих він носив ім’я – Ріхард.

   Чоловік сорока років, одноліток Андрія, він був п’яний, брудний, від нього йшов неприємний запах. Не привітавшись, хитаючись і роблячи вже зовсім не природні кроки, мов ноги у нього з дерева, Ріхард пішов по вулиці вниз, щось балакаючи собі під ніс з матюками.

 Усі сусіди знали, знов покотився у запой. Коли з ним таке траплялося він зовсім втрачав людський образ. Становився якимсь синім, товстим, якби наливаючись водою. Діти його п’яним боялися.

- Знову,- каже Марія.

- Он ще один, тієї ж породи, пропаде, вже ні до чого не здатний,- доповнює баба Тамара.

- Нам тільки й чути як щось з верху падає і б'ється, він там мабуть у себе в хаті вже все перебив, - вставляє своє слово Віалета., бо кімната цього Юрія знаходиться якраз над ними, поверхом вище. 

А Марія думає   про те як цей самий Юрій, їхній сусід, двадцять років назад, молодим, красивим, завзятим хлопцем, був у них на весіллі "дружком". Потім і він женився, перший раз невдало, не пожили і року, розбіглися. Потім женився вдруге. Народилася, дівчинка, вилита як і Юрій у дитинстві (це так Андрій їй казав), трохи пожили, поки не ота горілка. Та кажуть він і наркотики пробував. Допробувався поки усі його покинули. Навіть рідна мати виїхала, бо вже жити поруч с такою людиною було неможливо. Тільки якісь приблудні його товариші шниряли туди сюди по під’їзду. Бога хвалити, як це її Андрій не став таким

 Андрій Марії багато про Ріхарда що розповідав, бо вчився разом з ним у школі: «дивна річ» - дивувався він. «Виросли у одному будинку, вчилися у одному класі, читали одні книжки і дивилися одні і ті ж фільми. Навіть оцінки були однакові, а виросли такими різними. А може то все його батько винуватий, який вмер від горілки, ще коли Юрій був малим». 

Одного разу, Андрій став свідком не дуже приємної сцени. Юрій, будучи вже надто підпитим, балакаючи з Андрієм раптом почав плакати, і витираючи долонями очі промовив страшні слова: «Ніхто мене на цьому світі не любить. Навіть народився я не по материнській любові, а так за ноги просто витягли, щоб лише матір спасти».

«Що ти таке кажеш!»- вигукнув тоді Андрій.

«А те і кажу. Мати була вагітною за мною, а батько п’яний вдарив її кулаком з усієї сили у живіт».

«Чи не повторить» - сказав тоді Андрій,- «син, долю свого батька».

- Ох яка молодь,- продовжує баба Тамара,- Ми як молодими були, війна була, голод, але таке не робили. У трудармії працювала коли мені було шістнадцять років. А там мішки дівчата тягали по вісімдесят кілограмів, там і грижу заробила. Тоді у Казахстані у госпіталі працювала.

«Зараз про Сталіна мабуть буде казати»,- подумала Марія, знаючи наперед усе про що завжди розповідає сусідка. Так і вийшло.

- Лають зараз і Леніна і Сталіна, а я одне скажу. У війну, коли ми з мамою і сестрами їхали в евакуацію і нас на одній станції чогось затримали, то мамо сама дзвонила у Москву до Сталіна по телефону. Він вислухав, а тоді дав розпорядження начальнику станції: «Немедленно отпустить и помоч этим людям».

 Раніше простому чоловіку було куди піти пожалітися. Його завжди вислухають і приймуть заходи, а того хто кривдив просту людину, покарають. Тому тоді і владу поважали. Знаєте як у п’ятдесят третьому році, коли Сталін помер, яке у людей було горе. Ми як активісти, комсомольці, їздили у Москву на похорони. Тоді уся Москва плакала, і ми плакали, бо усі його дуже любили.

- Ви якісь зомбіровані,- втручається Віолетта,- цей Сталін стільки людей розстріляв ні за що, а ви все з ним носитесь.

- Це ви молодь зомбіровані, - підвищує сходу свій голос баба Тамара, навіть ледве не кричить,- виховала вас на жувачках ця влада, ці фашисти. Ось побачите, прийде час і ще ваші діти стануть кріпаками.

 Марія посміхнулася не маючи сил це слухати. А Віалета встала і зовсім пішла додому, не звертаючи увагу на те що баба Тамара  кричала їй у спину. 

«Може і мені піти звідси»,- подумала Марія,- «та ні, рано хай діти ще пограють».

Тоді вона почала, не звертаючи на балачки сусідки, міркувати, що їй приготувати на вечерю, бо скоро прийде Сашко, старший син і чимсь треба кормити сім'ю. Хто б знав як їй набридла ота кухня. «Вариш та вариш, а вони сіли і вмить усе підмели. Зварю суп з пельменями, у холодильнику є ковбаса до чаю, зараз піду скажу Наталці хай чистить картоплю».

Баба Тамара ще щось казала, але Марія її вже не слухала. Народивши п’ятьох дітей вона була по жіночі щасливою. Багато хто їй казав,- «навіщо вам стільки дітей, зараз не той час, жінка може пожити і для себе. Ці слова для Марії були незрозумілими, пустими. Робити аборт, заборони Боже, таке їй ніколи і на думку не приходило. Щастя це не те що ти придбала, а те що збудувала.

   Діти це особлива тема. Спробуйте виносити хоча б одного. Кажуть, що після третьої вагітності, тільки й розумієш насправді, що таке материнство. Безумовно це так, але чого не розуміє Віалета. Думати про себе у сім’ї не вийде. Матері треба забути про себе і думати тальки про них. Це приходить з досвітом і це є справжнім багатством.

Одного разу, якось, вже за третьою вагітністю, лікар спитав її: «Для чого вам так багато дітей? Хочете отримати гроші від держави, чи маєте якісь релігійні вірування?» «Виходить що маю» - відповіла тоді Марія.

   Але хто як не вона розуміла що означає жити багатодітній родині у міській квартирі. Коли якщо одна дитина захворіє грипом, то згодом захворіють і всі інші, коли вранці діти сваряться один з одним за туалет і право стояти біля умивальника. Коли якщо хтось вчить вірш у школу, чи якесь правило, то всі інші його теж знають. А у вечері: один читає книгу, другий хоче подивитись телевізор, третьому закортіло пограти на комп’ютері, чи на піаніно. І це так кожного дня. Ще спробуй накормити їх усіх, одіти по людські, позашивати усі дірки які вони поробили. Вивчити з ними уроки, одвести на кружки музики, спорту, до логопеда. Отримати довідки в ЖЕО, які постійно необхідні у дитячий садок, школу, на роботу. А там дивляться співчутливо і питають: «Вам ще квартиру не дають?»

Андрій про це часто жартував: «Ми як оті два воли тягнемо свого воза». А ще одного разу він сказав таку річ,- «У мене велике багатство, три сина і дві доньки. Хоч у кого не будь на нашій вулиці є три сина?». Ні трьох синів не було ні в кого.

 Вона ніколи не уявляла себе без родини. З самого дитинства Марія завжди гралася у маму, у сім'ю, і мріяла про своїх діточок. Народившись теж, як і баба Тамара, у села, вона приїхала  у місто і поступила в інститут. Познайомившись на третьому курсі з Андрієм, високим, чорнявим хлопцем, Марія влюбилася в нього, всім серцем. С перших хвилин її вразили його очі, які завжди посміхались. Людина з такими очима не підведе. Їхні стосунки з першого побачення були чистими і світлими, він навіть снився їй. Тоді весілля, і той самий Ріхард, був у них "дружком". Як час у житті усе міняє. З роками почуття юнацької любові безумовно змінилося. Воно розплилося на дітей, а краще казати, переросло у щось набагато більше. Відчуття себе частиною одного організму, ім’я якому, родина. І цей організм, поділити чи розірвати вже не можна. 

 Кожного дня вона молилася за Андрія коли він йшов на роботу, на отой страшний хімічний завод дуже шкідливий для здоров'я. Це ж не те що сидіти у бібліотеці, де вона працювала. І вже відомо, якщо робітник хімкомбінату має велику приязнь до алкоголю і сигарет, більше шістдесяти років він не живе. А ще відомо, вже на особистому досвіду, що діти майже всіх робітників цього комбінату народжуються з алергічними хворобами. Але що зробиш, куди від цього подінешся, маємо те, що маємо. І Марія жаліла чоловіка як тільки могла, сама щось не доїдала, старалася щоб він на роботі був не голодний, не кажучи вже про дітей. 

 Ще траплялось їй приходила у голову страшна думка, раптом Андрій її розлюбить і покине, чи мало на світі таких прикладів. І вона придивлялась за чоловіком, а він тільки дивився на неї своїми веселими очима.

   Марія, коли її тягнуло на спогади, часто згадувала один епізод свого дитинства. Одного разу на її день народження, коли Марії виконалося шість років, приїхало багато гостей. Усі, в той далекий день, були веселими, а батьки молодішими. Один з подарунків дівчинці були духи, тюбик духів. Марійка загралася цими духами. Пішла подухала спочатку корову, потім свиней, курей, кішку. І повернувшись до гостей вже з порожнім флаконом, промовила: «Все, більше нема». Гості в той вечір довго сміялися. 

   Тут Марія отямилась продовжуючи слухати бабу Тамару яка і не думала замовкати.

«Ну все»,- вирішила Марія,- «з мене досить», і вона встала. У цю саму хвилину на вулицю із квартири вийшов її Андрій. «Ой Андрієчьку, ти мене і спасеш від баби Тамари». Побачивши батька діти покинули іграшки і кинулись до нього.

- Тату, тату!

Андрій поцілував Дмитрика, Оленку узяв на руки, привітався з бабою Тамарою.

- Чуєш Андрію,- не вгомонювалась сусідка,- я оце казала, цього так залишати не можна.

- Ви про що?

- Я пішла вечерю готувати, а ти тут дивись,- сміючись підморгнула Марія Андрію і пішла у хату.

- Про те, - продовжувала баба Тамара,-  у цій фірмі, яка находиться через дорогу, і в день і в ночі завжди щось гупає. Ви спите і нічого не чуєте, а я все чую. Скільки це можна терпіти. Хіба нема міста де роботою займатися як тільки у житловому районі. А колись у ночі почали так бабахкати що держись. Вони там зброю, напевно, роблять – оружіє. А тоді випробувати її почали, відкрили стрілянину. Колись на нашому заводі, ще коли був Радянський Союз, хтось намагався робити зброю, так тоді ж влада була, їх відразу посадили. А зараз роби що завгодно.

 Андрій не знає що казати. Думає: «Ох, баба Тамара, ти хоч чула як стріляє ота зброя. Якби у ночі на нашій вулиці хтось бабахнув, не переживай, і я би прокинувся».

   Раптом діти приходять на допомогу.

- Тату, - каже Дмитрик, пішли даси мені велосипеда, покажу тобі як я навчився кататись.

- І я теж, і я теж,- повторює Оленка.

- Добре пішли.

Андрій видає і одному і другій по велосипеду. Бігає за дітьми по двору. Діти сміються.

Раптом Дмитрик каже:

- Тату, а ти був маленьким?

- Так синку, був.

- І у тебе були такі як зараз у мене маленькі ручки і ніжки?

- Так, такі точно як у тебе.

- І ти у іграшки грався як я?

Андрія зовсім ці питання засмутили. Він гладить Дмитрика по голові.

- Так синку, грався точнісінько як і ти зараз. А тобі мабуть хочеться бути дорослим як я? - питає батько.

- Хочу, звісно хочу.

- І я хочу, і я хочу,- знову повторює Оленка?

  

Коли прийшов додому старший син Сашко, родина сіла вечеряти, ледве уміщаючись за столом.

- Мамо,- не терпиться Наталці,- а тато хоче на канікулах нас повезти у село.

- У яке це село?- не розуміє Марія, а тоді раптом видає.

- Ну і їдьте якщо на море не хочете.

- Ну чого на море не хочемо,- втручається батько,- у селі однаково довго гостити не вийде, бо нема у кого, одні могили. День або два, а тоді можна і на море їхати. Тільки от гроші, копієчка, дорого зараз мандрувати.

 - Як-же ви думаєте поїхати, на машині чи поїздом. Машиною мабуть дороще вийде, так і старенька вона вже, дуже часто ламається.  

- Ні, машиною не хочу, тільки поїздом, щоб було все так як у дитинстві. Відпустка у мене в липні, якраз середина літа, а грошів хватить. Та і тягне мене туди, давно вже тягне.

- Не знаю Андрію,- не здавалася Марія,- тебе може і тягне, а що ти там покажеш дітям, одні руїни. Ну три бабусі може ще живуть і все. Гляди не роби помилку, може не до чого це.

- Помилку? - Перепитує батько,- хай помилку. А хіба не про таку помилку писав ще великий Довженко у своїй «Зачарованій Десні».

- Тату, а у чому справа,- питає Богдан,- куди ділося село. Чому його усі покинули?

- Хіба ти не вчив у школі. Індустріалізація, іще як її, урбанізація.  Влада, у той час робила все щоб молодь з села уся їхала по містам будувати заводи, фабрики, відбудовувати післявоєнну розруху. Що найсправді та влада собі думала не знаю, мабудь просто виконувала накази. Але вийшло так, що одне місто з якимсь заводом будувалося, а сто сел поруч руйнувалися. От уявляєш, уся молодь, такі як он хоч би  наша мама, чи от сусідка, баба Тамара, покинули село і поїхали вчитись, працювати на заводах, бо у місті було на багато перспективніше. Мало хто хотів бути дояркою, скотником, це зараз зрозуміло. Ти Богдан не хочеш бути скотником?

Богдан мовчить кліпая на батька очима.

Тоді Андрій питає у старшого сина Сашка, студента історика.

- Так я розповідаю?

- Мабуть так,- відповідає Сашко, добряче працюючи ложкою, він голодний бо весь день десь бігав. Прожовуючи він кидає фразу за фразою з якогось тексту, до серйозної розмови він ще не готовий.

- Як кажуть «всі ми родом з села», - жує він.

- Як там у Макіавеллі,- "мета виправдовує засоби".

Але батько продовжує.

- Я сам малим бачив як вмирало наше село, кожне літо, коли ми приїжджали до бабусі,усе змінювалося на гірше. І сама бабуся часто це казала. «Ми помремо, хто після нас залишиться». Спочатку у селі ставало все менше дітей та молоді., а старих все більше. Потім ставало все менше худоби, бо у старих людей нема вже сили з нею хазяйнувати. Пам’ятаю, кожного літа, як приїдемо, цифра корів зменшується. А бабусі і дідусі стають все старішими і старішими. Потім прийшов час, і вони почали  вмирати, один за одним, і моя бабуся теж.

- Слухай тато,- прожував, починає серйозно казати Сашко,- наш професор майже недавно, по цьому питанню казав цікаву думку.

- Ну, ну.

- Перше усього треба сказати що трагедія країни, це завжди трагедія усіх її громадян. Так от, він каже що наша головна трагедія не у революції, голоду, війнах, більшовицьких репресіях, чи ось у розвалі села. Це все тільки наслідки. Головне це те що прогрес у нас чомусь не йде сам собою. Він стоїть, стоїть, поки стояти вже не можливо, тоді коїться якийсь вибух. Коротше кажучи, прогрес у нас іде чомусь завжди із під палки, перевертаючи цією палкою весь устрій життя народу з верху до низу. З цього виходять страшні наслідки. Народ втрачає свою основу, свою душу. Так було і при царю Петру першому, так було і при Сталіну. Тай завжди. А самі репресії ніщо, якщо душа народу жива.

- Цікава думка, - каже Андрій, - тільки може цей прогрес був не в ту сторону.

Тут втручається в розмову мати, яка на руках годує Оленку, бо та не хоче їсти.

- Ось послухайте що я скажу.

Усі піднімають очі на матір.

- Візьміть те саме село, чи хоча б нашу вулицю. Уявіть собі, на цю вулицю наїжджає багато молоді. Вони женяться, народжується багато дітей. Це, безумовно відрізок коли життя закіпає, кипить, розвивається. Діти ростуть, їм потрібні дитячі садки, школи. Батькам потрібна робота щоб своїх дітей годувати та одягати. На вулиці тільки й чути гомін, життя кипить. Потім діти, які були маленькими, виростають і вилітають як оті птички з материнського гнізда, шукаючи свій шлях. Їм потрібно найти свою половину і звести своє гніздо. І вони в’ють його безумовно там де саме краще, саме зручніше на їх погляд. Зрозуміло що цього процесу нікому не зупинити. А там де залишилися їх батьки, життя зупиняється, настає тиша, ну хіба що онуків приведуть, чи на канікулах привезуть як от нашого батька возили. Ось і виходить що прогрес можливий лише там де ростуть діти.

Андрій сміється:

- Виходить те мамо, що ми з тобою отут самі колись залишимося.

Вставляє і свою думку Богдан, він любить пофілософствувати на різні теми, - Значить вийшло так, що у нас в країні мало людей, а землі багато. З села люди виїхали, а нові не народились. Хоча у школі нам тільки й кажуть про перенаселення землі.

   - Дійсно, - додає Сашко, підсипаючи собі добавки, - і нам в універе казали про перенаселення. Якийсь там Єрліх порахував, що якщо так далі піде, то у найближче майбутнє на кожну людину залишиться лише один квадратний метр землі, і люди будуть переселятись на інші планети. 

- Ну це нам ще довго не загрожує, - каже Андрій, доївши усе з своєї тарілки і витерши рота. 

Усі після цієї промови замовкають, настає тиша. Раптом Марія питає Сашка:

- Саню, а як справи у Іринки, може хочаб зайшли коли.

Іринка, це дівчина Сашка, з якою він зустрічається вже півроку. Після слів матері хлопець починає трохи червоніти, це питання його нервує. Тоді він промовляє:

- Мамо, усе у порядку і у мене і у Іринки, а ходити у гості зараз ніколи бо сесія на носу.

Марія дивиться на Сашка, майже дорослого чоловіка, кажуть він удався і у матір і в батька, згадуючи як у дитинстві він багато кашляв і йому приходилося часто ставити компреси. «Колись отакенький був,- думає Марія,- а тепер вище батька». Материнське серце охоплюється радістю і щастям, бо для матері, безумовно, щастя це її діти.

 

3. Інтерпретація часу. Або просто, баба Ївга.

 

Розповідь про те, як самою дешевою машиною часу може бути аркуш паперу.

 

Двір баби Ївги, так звали Євгенію Пилипівну Дійкун, стояв з краю села не відрізняючись нічим від інших. Невелика глиняна хата була покрита очеретом, у якому постійно жили оси або шершні.  Далі: літня кухня, два здоровенних сараю, де лежали великі запаси пшениці, кукурудзи, насіння, комбікорму. Потім ще: загін для гусей, корівник, курятник, свинарник, клітки для кролів, колодязь, собача будка. Садок з вишнями, яблунями, грушами, абрикосами, город соток з сорок. Всього вдосталь, жити можна.

   Ранок. На дворі ще нікого. Баба Ївга, маленька, але швидка і енергійна жінка, покормила і вигнала пастися худобу. Затопивши піч, змісила тісто, внуки ще спали.

 Андрійко спить на печі разом з старшим братиком Миколкою. Він просипається першим, оглядаючись кругом протирає очі і потягаючись під ковдрою думає: «Оце таке ліжко, на ньому можна і спати і пиріжки пекти.

Пахне глиною. Маленьке віконце замазане на половину крейдою пропускає сонячне світло ранку. Андрію трохи жарко. Тріщать дрова у печі і щось грюкає. Андрій знає що то баба пече хліб і готує сніданок. Може і пиріжки теж печуться, до яких він охочий.

А під піччю пищать курчата, квокче квочка яку торкати не можна бо ще вдарить. Але в неї крім своїх діток-курчат є ще гусятко, якого квочка чомусь покинула, і гусятко буває часто плаче. Тоді Андрійко з ним грається, вони друзі, куди хлопчик біжить у дворі туди і воно.

 Для Андрійка все це майже як у казці. Після міста, де він живе з мамою, батьком і старшим братиком потрапляєш у якесь минуле. Немає ні туалету, ні ванни, ні навіть крану з якого тече вода. Немає ніде величезних кам’яних домів, асфальтних доріг з бордюрами, світлофорів, тролейбусів, трамваїв і усього того до чого звик Андрій у місті. У цій казці йому подобається. Двері ніде не зачиняються, йди куди завгодно, у любий двір. Не треба чисто одягатися і боятися як дома що станеш брудним. Колись йому так вдалося вимазатися, ловлячи сіткою рибу з одним сільським хлопцем Васьком, що його і собака Пірат не впізнав, почав на нього лаяти.

«У деревні гарно» - одного разу промовив Андрійко, граючись з сільськими хлопцями.

«Деревні» - реготали хлопці ще з зовсім малого Андрія,- «сам ти деревня, приїхали з Донбасу їсти ковбаси, а розмовляти не вміють».

   Насправді йому тут дуже подобалося. Повний двір худоби і маленькому Андрію дозволяють за цим дивитись. Кожний вечір після дойки можна гладити телятко. А недавно випала нагода, з дядьком Сергієм «пасти чергу», сільське стадо корів. З справжнім батогом, як дорослий. Перший раз там у степу, Андрій побачив гадюку, і дуже злякався. Лягаючи спати думав: «А чи не приповзе сюди ота гадюка, страшно»,- тай заснув так. А коли прокинувся вранці, сказав собі: «Та ні, не приповзе, А якщо приповзе, я її лопатою».

   Андрій злазить з печі звертаючись до баби, як його вчила мати.

- Доброго ранку бабуся.

- Встав вже,- каже баба, пораючись рогачем і посміхаючись онуку.

- А що ви робите?- питає Андрій одягаючи штани.

- Хіба не бачиш, на стіл подивись.

- Ой і пиріжки є,- радіє хлопчик.

На величезному столі лежать тільки що виставлені з печі, здоровенні буханки білого хліба і ціла гора з маком пиріжків. Баба витягає останній лист пиріжків і висипає їх на стіл. Тоді прибирається, вичищає все від тіста, збирає посуд, щоб нести на вулицю мити.

 Андрій дивиться на неї мовчки, особливо на бабину праву босу ногу, де другий палець чомусь лежить на першому. Це якось для Андрія страшно. Потім надівши футболку, а на голову солдатську пілотку з червоною зіркою Андрій обдивляється по стінам на яких висять дуже багато різних фотографій.або як каже баба фотокарточок. Він це завжди любить робити. Майже нікого хто знаходиться на тих старих фотографіях, вбраних рушниками, він не знає. Якісь діди з білими бородами, незнайомі дяді й тьоті. Тільки біля вікна є фотокарточка де зображені тато з мамою і він з братиком Миколкою. А у кутку зверху висять ікони. На них Андрій завжди дивиться з цікавістю. Що воно таке він не розуміє бо ніде більше цього не бачив, ні дома ні в дитячому садку, а спитати чомусь боїться. Але він впевнений, що коли стане дорослим буде обов’язково знати усе.

- Андрійко, ану поможи мені,- каже баба, «вертаючи хлопчика на землю»,- бери оту миску і неси за мною.

- Бабуся, а дасте мені сьогодні у вечері подоїти Березку, ну хоч трошечки, трошечки,- насідає на бабу онук.

- Обов’язково Андрійко, навіть сам будеш заганяти її у сарай, якщо не боїшся.

- Не боюсь!- кричить хлопчик радіючи.

 Вони йдуть у двір до колодязя, мити посуд. Баба дивиться на онука і думає: «Зараз весело у дворі. Поприїжджали усі з свого городу. А закінчиться літо, знову буду сама сидіти у хаті, слухаючи ночами радіоприйомник.

   Таня, старша дочка, привезла Миколку і Андрія. Миколка вже дорослий, самостійний хлопець, йому чотирнадцять років. Він у мене тут у дворі й виріс. З дідом куди тільки не ходив. А Андрію ще тільки сім, восени він піде до школи у перший клас. Дуже він любить тварин, усіх би жалів, он як з гусятком носиться.

 Разом з Танею приїхав і син Сергій з Оксаною і моїм самим меншим онуком Павликом. Павлик ще зовсім малий, йому три роки.

Сергій разом з Оксаною ще у чотири години ранку прокинулись і пішли косити сіно. Дуже хоче Сергійко корову ще на рік залишити, щоб дітям молоко було справжнє. Але довго цього не буде, може ще рік подержу тай годі, бо вже й так руки відриваються. І як вони там у городі те молоко з порошку п’ють. І яке ж воно?

Ну що вони там у себе в дома і сонця у тих височезних кам’яних будинках не бачать. А у мене як тут гарно, вийдеш на двір і далеко видно. Он і дорога, дивлячись на яку все ждеш когось. І міст, як він ще не упав сердешний, скільки себе пам’ятаю і він стоїть. Ще коли у війну німці заходили у село, біля мосту гусей побили. І далі, Кобиляком, далеко видно. Он пшениця колгоспна як гарно росте. Е, а то чи не мої гуси до неї підкрадаються».

І баба Ївга почала що духу кричати на гусей.

- Гечки, гечки, гелля, гелля!

Почувши ці дивні звуки, гуси навіть трохи повернули обабіч, бо мабуть розуміли що у пшеницю йти не можна, але тільки трохи, і знову попрямували ласуватися.     

- А бодай вас пранці поїли! Андрійко! - звернулася баба до онука який був поруч, - Побіжи, заверни гусей, бо ще голова колгоспу буде їхати та побаче. Андрійко, та не біжи так дуже щоб бува не впав. От яка гарна дитина.

 Андрій побіг захвативши довжилезну ломаку , але швидко бігти не виходило. Він був босий, а на дорозі після дощу машини повивертали такі кучугури що голими п'ятками,бігти  було не дуже приємно. Але Андрій не звертав на це уваги. Він завжди у селі, ходив босим, як це робили усі сільські хлопці. Та одного разу вжалила його за ногу бджола, так він кричав тоді на все село – «Мамо, збирай сумки, поїхали звідси до дому, тут бджоли кусаються!». Але це було у тому році. Зараз Андрій не такий, він вже дорослий і восени піде до школи. Одне тільки він боявся, якби оце не наступити на гадюку. Яка шкода що нема з ним тата, начальник не дав відпустки. З татом він би не боявся.

 Андрійко проганяє гусей з пшениці. Вони піднімають величезний гомін, деякі розмахують крилами і шиплять. Але у Андрія ломака, і він гоне гусей бігом, щоб більше не прийшли, аж до дамби.

 На дамбі, біля води, є чим займатися хлопцеві: «Ну чому у нас дома у місті, - думає хлопчик, - нема такого як тут. Вийшов з під’їзду а поруч річка тече, і лови собі рибу. Але там замість річки, дорога. І завжди і в день і в ночі, по тій дорозі їздять машини». 

- Андрійко! - кличе його мати з двору махаючи рукою, - йди снідати!

 Хлопчик біжить що духу по м’якій траві яка пахне чебрецем і любистком і з цікавістю спостерігає як по дорозі, на якій кучугури, повзе величезний трактор на гусках і тягне за собою щось величезне, розгортаючи землю. Після трактора по цій дорозі йти значно краще. Андрію хочеться заглянути у кабіну до тракториста. «Як він отам ті ричаги повертає. Та нічого дивного, - думає хлопець, - мій тато теж так уміє».

Андрій підбігає до матері тай питає, чи не приїде до них тато.

- Пішли снідати усі вже чекають, Андрійко тебе нікуди посилати не можна, завжди гукати приходиться,- сердиться Таня, а тоді доповнює, - може ще й приїде якщо начальник відпустить з роботи.

Андрій йде за братом Миколкою у хату і думає: «Хто ж ото такий начальник, що до нього тата не відпускає. От я виросту стану солдатом, тоді тому начальнику покажу».

 Вони йдуть біля роздітого по пояс дядька Сергія, який прийшов з покосу і вмивається прямо у дворі. Його  молоде тіло з міцними м’язами виглядає надто ефективно. Оксана, статна молодиця з червоними щоками від роботи, з відра ллє йому воду на спину і для сміху підливає так щоб текло у штани. Сергій кричить і сміється, Оксана теж. Таня побачивши це посміхається і хитає головою - мов чи не любов.

 - Синку,- питає Євгенія Пилипівна, - у лісо-смузі, біля кукурудзи, все пройшов?

Сергій втирається, взявши рушник у Оксани і киває головою.

- Кажу йому, - розповідала Оксана, - хвате вже на сьогодні, другим разом закінчимо. Так ніт, як став, так і не зупинився, поки не пройшов усього.

- Він у мене працьовитий, каже Євгенія Пилипівна, - мій синочку, - цілуючи його небриту щоку, - як батько.

- Так може, мамо, за роботу я і на чарку заробив.

- Ну що, прийдеться налити. Це теж як батько, після роботи любив.

- Та йдіть вже в хату їсти, - каже Таня держачи на руках маленького Дмитрика, який тільки що прокинувся і хникає за мамою. Побачивши матір дитина тягнеться до неї. Оксана бере його на руки, голубить. Дмитрик у матері одразу заспокоюється і показуючи на клітку з кролями промовляє.

- Хочу зайчика.

 

   Посідавши за стіл снідають. Андрійко сидить біля брата  Миколки і поволі їсть жирний пахучий суп з гусячим м’ясом. Така їжа йому не дуже подобається. І пиріжки після жирного супу він не дуже б їв. Йому хочеться поїсти те чим вони начинені, солодкий мак. Колись Андрій, поки нікого не було, повиїдав з середини мак з пиріжків як у казці про хитру лисицю, тай так і залишив. Коли про це взнали йому перепало, другий раз такий номер не пройде. Миколка теж без апетиту щось ложкою шукає у тарілці. Протилежно їм, дядько Сергій випивши чарку доїдає першу порція супу і просить добавки, відкусивши цибулину він каже.

- Завтра скошу все що залишилося у балці за кладовищем, тай можна йти до бригадира Васька Грищенківського, домовлятися за коняку, та поки ми усі тут, привезти сіно у двір.

Євгенія Пилипівна хитає головою.

- Як би був батько живий, то і балачки не було б. Недавно цей Васько заходив до нас, і згадував про батька. Казав, який був робітник, любу роботу зробить.

 Андрійко дивиться на бабу і уважно слухає. Хлопчик зовсім трохи пам’ятає діда, але для нього це хтось великий.

- Мамо, каже Таня, - сьогодні їдуть баби на буряки?

- Зараз кожний день їздять, а тобі навіщо?

- Хочу побачити Олену.

- Яку це Олену, Приймаківську?

- Егеж. Як вона живе?

- Та нічого, Бога хвалити. Підеш увечері, побачиш свою подругу. Зараз вони усі на роботі, літом у селі відпочивати ніколи. А Олена ланкова, так що у дворі не засидиться. Бідні баби, чи просто з ранку до вечора стояти рачки на сонці і полоти гектари буряків, щоб країні був цукор.

 Мати Андрійка, Таня, знала як живе Олена. Колись вони удвох ходила до хлопців дівувати,  були гарними дівчатами і вдало вийшли заміж. У обох народилося по двоє дітей. Тільки у Тані були хлопчики, а у Олени – дівчатка. Це ставало причиною смішних балачок.

Тільки Олена залишилася жити у селі, а Таня виїхала у місто. Тепер коли подруги бачились, Олена часто плакала, бо на вигляд була майже у двічі старше. Завжди у роботі, у тому замизканому платку, і руки у які пов’їдалася земля. Таня у місті, на вигляд була значно краща. Іноді модні костюми і плаття купувала, тай одягати їх було куди. А то ще бувало у перукарні зачіску собі зробить.

- А як тітка Вляна? - продовжує Таня, питаючи про сусідку, - після смерті дядька Саша, буде продавати корову? – а тоді погрожує пальцем Андрію, - ану їж. 

- Гаряче мамо.

- Під носом віялка.

- А що робити, - відповідала Євгенія Пилипівна, - Я з нею балакала, вона все плаче за чоловіком. Перший рік дуже важко після смерті близької людини. Тридцять сім років прожити, це ж не просто так. Головне сумуєш. Постійно він тобі вчувається, пам’ятається. Речі його скрізь. Он досі картуз  нашого батька на своєму місті висить. Вона каже: " додержу корову до зими і все, а потім прийдеться продавати чи зарізати, однак сіна не буде".

- А що ж воно Олег, - питає Сергій, - синочок її любимий, не являється?

- Не було вже мабуть років з три.

- Хіба тільки у одній Уляни таке горе, - продовжує Євгенія Пилипівна і у неї червоніють очі, хіба не видно, що на селі зовсім мало зосталося молодих за віком людей. Дітей так зовсім не має. У школі, казали, всього шість учнів залишилось. Коли ми помремо, хто після нас зостанеться? Той рік Наталка Юхнівська, продала корову. Взимку захворіли обоє дід і баба Ущенки, зарізали бичка, а корову здали у колгосп, зараз купили козу, яка ніяка худоба. Раптом баба замовкла дивлячись на онуків, які сиділи і поволі цокали ложками.

- Миколка а що ото ти робиш?

- Що я роблю, нічого не роблю.

- Що ото ти по краях на тарілку повитягав.

- Він завжди так, - втручається Таня, - не любить піджарку з салом.

- Сало не любить? Дитино, хіба так можна, ану убери, щоб я ото не бачила.

Миколка сердиться.

- Бабуся, воно не добре. Фу.

- Диви які стали, сало фу. Оце так. Якби я малою таке втіяла, накормили б мене тато.

- Нічого, - раптом промовляє Сергій, - ми ось після обіду підемо сіно перевертати і Миколку з собою візьмемо, він там апетит нагуляє.

- Понавчилися там у городі ,- не вгамується Євгенія Пилипівна, - тепер і сало їм погане. Це ви такими виростите, що до вас і на козі не під’їдеш.

- Мамо, - перебиває її Сергій, - не лайтесь, краще розкажіть як самі їздили, і у Крим, а потім в Сибір чи Казахстан, де вас там тільки не носило, бо ми ще й досі до пуття усього не знаємо.

Євгенія Пилипівна дивиться на всіх не знаючи що казати, потім нарешті промовляє.

- Оце ви не рівняйте. Зараз люди, можна казати, на маслі живуть, а ми тоді траву їли.

- Мамо, так розкажіть де ж ви їздили, - продовжував питати Сергій.

- А чого розказувати, страшний був час, не приведи господи.

- Кажуть ви раніше десь у лісі, у Кобиляці жили. Це так? – підключається до розмови і Таня.

Євгенія Пилипівна чомусь зовсім замовкла і щось думаючи дивилась у вікно. Спогади про минуле викликали у неї якісь хвилювання. Потім, вже якось заспокоївшись вона почала розповідати.

- Коли я була малою, ще до революції, люди, ось тут у нас, жили хуторами. Наш двір був у лісі де зараз тракторна бригада.Тільки якось стерли у нас пам'ять про це. А там і могили зосталися.

- Як же ви там мамо жили, скільки у вас землі було, що садили? - все питає Сергій.

- Та нічого собі жили. Було нас у батьків восьмеро дітей. Це ви їх усіх і не знаєте? Ну дядька Михайло і тітка Галька вам відомі. А от Домаха і Федосій ще малими вмерли у голодовку, вже я і не пам’ятаю де їх могили, потім Ванько і Толька загинули у війну. А якби усі живі зосталися, уявляєте скільки у нас родичів зараз було б. Нас середняками тоді називали. Була у нас коняка, корова, було землі гектара чотири. Був плуг, борона, на двох спрягалися з сусідом. Садили пшеницю, жито, овес, просо, кавуни, соняшники. Коли у революцію кулаків розкулачували, то потім і у нас усе в колгосп позабирали. А хутори заборонили, і усіх звезли в село в колгосп.

- Нікуди скарги не писали?

- Та ніт. Що нам казали, те й робили. Німці ці проклятущі два рази приходили з війною. Хто б тільки знав як я не навиджу цю военщину. Коли ще у першу війну, я маленькою тоді була, вкинули німці сусіда, дядька Степана, оце ж того з ким спрягалися, у колодязь. Ой я тоді злякалася, на все життя запам’яталося. А тоді трохи пожили, знову війна. Літом сорок першого року я вже була вдовою, бо прийшла похоронка на Таніного батька. Страшна почалася війна. Мамо моя казала що Сула була червоною від крові, коли через неї проривалися війська Київського фронту.

- Ну а скажіть куди ж ви їздили. У Крим чи у Сибір, - продовжує все питати Сергій.

- От все йому цікаво, - сміється Євгенія Пилипівна, - У тридцять шостому році я вийшла заміж за молодого охвіцера, лейтенанта, потім народилася Таня. А через якийсь час ми поїхали до міста призначення чоловіка, у Челябінську область, город Дзержинськ.  Потім його забрали на Фінську війну, а ми там залишились жити. Це було не довго. Чоловік прийшов з війни поранений і ми повернулися назад у село. А тоді знову війна. Казали мені що вбито його десь у Білорусії, майже у перших числах війни. Спочатку похоронку зберігала, а потім хтозна куди вона поділася. 

 А у Крим це ми вже їздили після війни. Там тоді роздавали хати кримських татар. Я вдовою була, на руках Таня маленька і мамо. Ось ми втрьох і поїхали. Тоді багато хто виїжджав легкого життя шукати. Та чого і не жити, море майже поряд. Тільки не до душі оте все було, через пів року повернулися ми знову назад. Мамо казала: «Поїхали доню звідси, будемо дома вмирати, а не отут у цьому камінні». Отак наші мандри і закінчилися. Потім вийшла заміж, Сергійко, за твого батька, та ось оце і живу ще досі, а його вже третій рік як нема. 

- Мамо, а скажіть яким був дід Пилип, бо про нього нічого не відомо, а бабусю я пам’ятаю.

Таня промовляє:

- Бабуся така добра була, мене дуже любила.

- Це так, - киває головою Євгенія Пилипівна, - правду любила, ніколи не промовчить. Коли німці у війну прийшли і гусей різали вона на них з кулаками кинулася. Думали що і застрелять.

- А дід який був?

- Батько був тихий, мовчазний, але як подивиться своїми очима. Та який хазяїн, все щось у садку та на городі чаклував, багато що вмів по садівництву. Дуже дітей любив, майже кожного вечора нам казки розповідав. Потім захворів дуже і помер. А як його не стало тоді й голод почався, кропиву, лободу їли, млинці робили з листя липи. Багато хто вмирав. Коли голод куди хочеш, з горя забіжиш. А тепер бачиш і сало їм погане.

   Андрійко аж завмер, дуже йому подобається слухати як було раніше. « Скільки ж ото – думає він, - треба людської крові, щоб  вода у Сулі, в якій він спіймав першу у своєму житті рибу, стала червоною від крові?». Тоді Андрій пригадує свою іграшку, якою він грається у війну. То ржавий ствол і ствольна коробка, все що залишилося від німецького автомату. «Може і з нього стріляли по нашим бійцям. А у бур’яні, за корівником, лежить величезна гільза від снаряду.

Баба змовкла, встала зі столу, почавши підмітати полицю. Таня і Оксана теж почали прибирати стіл.

«От був час, - думає далі Андрій, - як би зараз по тим німцям постріляти.» - він доїдає пиріжок з маком і запиває його пахучим молоком. А тоді міркує: «Якби після сніданку мати або баба не послали його щось робити". Не обійшлося, послали рвати траву для кролів, цілу сапетку.

 Андрій рве траву кролям майже кожного дня. Це його обов’язок. Трави кругом повно, з цим проблем нема. Мати навчила Андрія яка трава годиться, а яку краще не торкати. Поряд де розмістився хлопець, ростуть здоровезні буряки. «Мабуть ніде у світі таких здоровезних немає, думає хлопець, - Якщо я поповзу під їхнім листям ніхто мене не замітить. Зараз нарву трави кролям, а потім можна буде погратися з утятком. А тоді полізу на шовковицю, вона зараз дуже солодка. Можна буде попрохати Миколку щоб потрусив її на половик, може тоді баба вареників з шовковицею зробить на обід.

 Далеко по схилу гори Андрію видно як пасуться корови і запах кізяків і зліва і зправа лоскоче носа. А трохи далі буряків сяють соняшники, і земля така чорнюча, чорнюча, наша, рідна земля.

 

   Після обіду Андрійко хотів піти погратися до сусідського хлопчика Васька, з яким він товаришував. Але його не пустили тому що усі дорослі були зайняті своїми справами. Баби не було чогось дома. Оксана з малим Павликом полягали спати. Дядько Сергій і Миколка з мамою пішли перекидати скошене сіно. 

   Мати крикнула на Андрія щоб з двору ні ногою.

«Добре що спати разом з Павликом не поклали, - думав Андрійко зоставшись у дворі один, і перебираючи у голові свої постійні справи, - чим би зайнятися». Тут він звернув увагу на курей які мирно паслися у купі гною. Нарешті вибір був зроблено. Набравши грудок, Андрій став підкрадатися до курей як можна ближче. Де на колінках, де бігом, а де і просто повзти на животі. Прибувши на огневий рубіж він скомандував собі:

- Батарея, три снаряда, приціл п'ятнадцять, - замахуючись грудкою в курей, але так щоб бува не прибити яку. В цих командах він нічого не розуміє, але так кричали артилеристи у кіно.

- Біглий вогонь!

Грудки летять, одна за одною, розсипаються на землі у різні боки роблячи пилюку. Від цієї несподіванки кури піднімають великий галас, розбігаючись у різні боки. Почувши це сусідка, баба Уляна, кричить на Андрія через тин:

- Андрійко, що ото ти робиш. А як я матері скажу.

Андрійко нишком біжить з одного кутка двору в інший, сердячись що його застукали у самий жар гри, а у голові вже нова справа. В цьому кутку, біля свинарника, низький паркан і хлопчик ще вчора влаштував його для гри у кавалериста. На колу пов'язаний мотузок, стара кухвайка лежить як сідло - чим не кінь. Поряд вистругана Миколкою з дерева шабля. Тепер Андрійко кавалерист, такий як Чапаєв. Про Чапаєва він знає, бо живе у місті на улиці яка названа  ім’ям цього героя громадянської війни. .

Андрій скаче, мабуть галопом, у атаку. Білі тікають, червоні наступають.

- Ура!, - кричить хлопчик на весь двір.
 Але на цей раз якось не так, чогось не вистачає: «Учора тут було гратися значно краще, а сьогодні вже не хочеться, Може це від того, - думає юний кавалерист, що його коняка на справжню зовсім не схожа. - От якби мені дали справжню, такого як у дядька поштаря, який розвозить газети. У його коняки є сідло і стремено і вуздечка. Тільки дядько поштарь безумовно не дасть».

І тут Андрійку прийшла у голову блискуча ідея. «Якщо коня справжнього не має, чому б не покататися зараз на свині. Погляньте яка вона величезна, наша Машка, бо дають їй їсти цілими відрами».

Свиня лежала у своїй загородці хрюкала і трохи не підозрюючи що її зараз чека. Андрій довго не роздумуючи відкрив двері загородки свинарника, зайшов туди і хотів сходу заскочити на свиню поки вона лежить. Але у Машки вийшло скоріше, вона вскочила на ноги, легко відпихнула нашого кавалериста у бік і побігла через відкриті двері у двір. Андрійко перелякався що попаде, схватив дрючок і почав бити свиню що сили, заганяючи її знову у сарай. Тільки у нього нічого не виходило. Свиня не звертала на хлопця ніякої уваги, рила своєю пикою землю, роблячи у дворі здоровенні довгі канави. Що буде якщо свиня побіжить в город? Але у цьому Андрію пощастило, свиня попрямувала в другому напрямку до воріт і вискочила на вулицю, прямо на дорогу. Хлопчик ніяк цьому не зміг заперечити. Він біг за Машкою позаду, кричав і плакав.

Якраз по дорозі, у цей час, їхала вантажна машина з робітниками у кузові.

- Стій! Стій! – кричали вони водію.

Машина зупинилась. Троє чоловіків зіскочили з кузова і погнали свиню у двір.

- Ти Дійкунівкький? – спитав Андрія один з них.

Хлопець мовчав бо забув бабине прізвище.

- Кажу, ти Дійкунівський, син Таньки?

Андрій кивнув головою, боячись цих чужих дядьків, бо ще свиню вкрадуть.

- А навіщо ж ти її випустив, - казав другий, - це ж тобі не іграшки, вона і вкусити могла.

Насилу свиню загнали.

- Ох і влетить тобі сьогодні хлопче, - казав третій у брудному картузі.

- Спасибі дядю, - пропищав Андрій.

- Та нічого собі спасибі, - вже сміявся дядько у брудному картузі. – Тепер баба Ївга від пляшки не відвертиться. Іди дитино додому.

Усі хто був у кузові машини з нього теж реготали.

Коли машина від’їхала Андрійко сів під кущем і заревів ще сильніше.

- Оце покатався, шепотів він собі під ніс, витираючи брудними руками сльози.

«А може ще й обійдеться», - подумав хлопчик, піднімаючись з землі. Йому неприємно було сердити матір. «Хто зна як воно буде. Раз накоїв, відповідати прийдеться», - вирішив Андрій і подивився заплаканими очима на сонце. Літне, яскраве сонце дитинства, яке як відомо гріє але не пече.

 

 

Досягнення мети.

 

При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!»

                                                                                         Олександр Довженко.

Літній день вдався чудовим. На щастя Андрія Пилипенка, та його двох синів, Сашка і Богдана, сонце було ясним але не спекотним. Наші мандрівники йшли по дорозі піднімаючись на гору за якою вже стояло село, ціль їхньої подорожі.

 По чистому небу вітерець ганяв пухнасті, білі хмари, які, як у дитинстві, постійно змінюючи свою форму ставали схожими з землі, то на ведмедя, то на зайця з довгими вухами, то враз, через кілька хвилин, на величезного велетня, чи потім знову на якусь тварину, придаючи небу якусь чарівність.

 Вийшло так що у село автобуси зовсім не їздили. Прийшлося десять кілометрів знову йти пішки, як колись йшов їх малий Андрій разом з мамою. Але пройшовши цей шлях, хлопці не втомилися і трохи, в усіх був піднятий веселий настрій. Навіть у Сашка, який після поїзду був чомусь не веселий,  мовчав, а потім бубнів, нервуючи що прийдеться йти пішки, і покрикував на Богдана. 

 Він думав: «Навіщо я поїхав у цю подорож, дивитись якесь село і померлих родичів.  Ще не відомо, де будемо спати. Краще сидів би дома у Інтернеті, а у вечері пішов би до своєї Іринки». У души Сашко не погоджувався з батьком. Навіщо з віщою освітою гратися у відсталого. Міг би вже стати якимсь начальником. Він важав, не треба віддавати таку повагу минулому, і при чьому бути навіть ворогом майбутьнього. Він сердився на батька за те що той був надто дуже простим. Одягався якби в що, навить і тоді коли він перший раз привів до дому Іринку. Любив він цю дівчину чи ні, Сашко не знав. Тільки вона кльова, з нею цікаво. Так і він теж жива людина, поцілуватися не проти.

«Як там по філософії, - думав Сашко, - «Люди відступають від звичаїв, коли цього вимагає їх інтерес, і діють проти розуму, коли розум проти них». Взагалі, як там не крути, але нас легко можна запідозрити в узкості намірів.

- Тату, - казав Богдан, - яка тут природа, а як люди розмовляють, мов гуморески розповідають. Он погляньте на небо, та хмара схожа на слоника з хоботом.

І правильно що ми Наталку з собою не взяли (поїхала у дитячий табір на море) вона б тут   весь час хникала, заважаючи.

- Яке гарне озеро,- показує рукою Сашко, - а верби які красиві. Навіть у повітрі від трав пахне медом, або кізяками.

І вони голосно усі втрьох сміялися.

Вийшовши на гору Пилипенки зупинились.

-          Де ж хати? – спитав Богдан.

-          Дивіться хлопці по електричним стовпам, - відповів батько,- за мостом вже село.

А Сашко додав.

-          Майже не помітно у гущавині, ні одної людини не видно, може справді нікого не має.

Зійшовши з гори мандрівники підійшли до мосту. Батько зупинився дивлячись у низ як тече вода.

-          Подивіться як замутило, а колись я тут купався і рибу ловив. Цеж ось тут, коли ще був дерев’яний міст, німці у війну у наших гусей стріляли, а мати моєї бабусі, баба Одарка кинулася на них лаятись. А он там на вигоні, - Андрій пожвавлюючись, показував руками, - було футбольне поле, стояли ворота, де ми кожний вечір ганяли м’яч з хлопцями. Може когось з них зустріну. Хотілося побачити Васька, з яким я у дитинстві товаришував.

-          Гарний міст, бетонний, - сказав Богдан оглядаючи його уважно.

-          Так, гарний,- кивнув батько, тільки ще бабуся казала, пізно і міст і цю асфальтну дорогу збудували, ні до кого вже їхати.

Андрій засміявся щось пригадавши, і промовив далі.

 

-          Пішли, тут вже не далеко! Он за тими деревами був наш двір, - і він показував рукою управо від дороги, а зліва, в гущавині вже було видно якусь хату.

-          Дивіться, зрадів Богдан, - нові електричні стовпи, недавно поставили, якби ніхто тут не жив то б не ставили.

-          Так, - сказав батько і зітхнув, а тоді раптом звеселів.

-          Погляньте, он з того двору якийсь дід вийшов нам на зустріч,пішли до нього.

І Пилипенки попрямували до діда, який був першою людиною котру вони зустріли на селі.

Андрій, в даний момент, ні трохи не мав на увазі хто цей дід, тай у пам’яті нічого не пригадувалося, але щоб хоч трохи бути свійським, спитав.

-          Діду, а ви пам’ятаєте мене?

Дід подивився на Андрія своїми старими очима, які мало могли що розгледіти, і відповів.

-          Ні не знаю. А хто ж ви такі хлопці?

-          Я онук баби Ївги Дійкунівської. Пам’ятаєте таку?

-          Баби Ївги, - вмить повеселішав дід, бо до цього був сумний. Та й справді, хто зна ким можуть бути ці незнайомці.

-          Це ті Дійкуни, що ось тутечки, був їхній двір?

-          Он там, за отими деревами.

-          Так, підожди, - промовив дід, потім кашлянув, почесав потилицю, поправивши замизганого капелюха, на якому було написано «adidas», - так ти мабуть Танькин син, - сходу вгадав дід, - тільки старший чи молодший?

-          Молодший, - вигукнув Андрій, і його очі засвітилися так як ніколи.

-          Я пам’ятаю бабу Ївгу, добра була людина. І її чоловіка, діда Івана теж пам'ятаю. А твоя мати жива чи ні, бо я щось чув?

-          Ні, вмерла, два роки тому, від раку.

-          Господи милосердний, шепоче дід і широко хреститься

-          А це твої діти, мабуть

Андрій киває головою

-          Ти дуже на матір схожий. Красива була жінка. А діти на тебе, одне слово Дійкуни.

-          Так це ви хлопці, як на екскурсію приїхали? – звертається дід вже до Богдана і Сашка.

-          От, відповідає за них Андрій, захотілося показати дітям звідки наш рід іде.

-          Так, правильно, киває дід, тільки дивитись вже ні на що. А колись знаєте яке село було. Скільки людей. Здоровезний колгосп був. Держали корів, свиней, овець. Школа була, лавка, по вашому універмаг. Дітей скільки було. Батько ваш, трохи це зостав, ну а тепер внуки хай подивляться, що залишилося. Бо голови у нашої влади з лівою різьбою.

Я, оце на цій стороні села один залишився. Нікого тут немає. А там далі за кладовищем люди є. Держать хати під дачі.

Два рази за неділю сюди автомагазин приїжджає, ну може ще якась машина проскоче. А так тиша, як у раю.

-          Що ж вас ніхто не відвідує, - питає Андрій.

-          Та ні, у мене є дві дочки. Одна у Києві живе, якийсь начальник. Їздить частенько, все мені возить, так що я не бідую. Купила мобільний телефон, щоб я їй телефонував, але я у тій техніці ніяк не розберуся, які там кнопки нажимати.

А друга дочка аж у Канаді. Вже чотири роки не бачив.

-          А здоров'я ваше як?

-          Та ще брикаюсь. Ось дрова на зиму пиляю, гусей держу. Тільки сила вже не та. А колись був комбайнером, разом з вашим дідом Іваном працював. Потім поштарем. Розвозив газети по селам.

-          На коняці, - сміється Андрій, - білому з темними плямами.

-          Так, був у мене такий.

-          Я вас діду пам’ятаю, як ви газети возили. Ще хотілось щоб ви дали мені покататися.

-          От бачите, майже родичів зустрів, - сміється і дід.

-          А що там за музика грає, чуєте, - питає Сашко, показуючи рукою у сторону села. 

-          Там теж хтось живе?

Звідти було чути як по приймачу грав тюремний шансон. Хриплий, грубий голос співака все повторював одну і ту фразу: «А мне тюрьма, а мне тюрма!».

-          Там живе Петро Шингарівський, - розповідає далі дід, - У нього завжди приймач на все село кричить оті дурні пісні. Він тут тільки влітку живе, батьківську хату держить під дачу. Набере гусей, посадить город, а восени з врожаєм і м’ясом додому.

-          Підождіть, як ви кажете його прізвище? Шингарівський, - перепитав Андрій.

Дід помовчавши каже:

-          Ой, так це ж мабуть ваша рідня, тільки не пам’ятаю, хто він бабі Ївзі?

-          Він мій троюрідний брат. Я його бачив вже дуже давно і не маю уяви який він зараз. Ну нічого будемо знайомитись знову.

-          Діду скажіть, а де ж Васько зараз живе? Ось тут за вами по вулиці їх хата була, а зараз бачу там якісь джунглі.

-          Васько Олійник? Так він з батьками живе в районі. Спочатку шофером працював, а потім казали спився, чи наркоманом став, батьків б'є.

-          Та ви що? – зітхає Андрій.

-          А хіба ви не чули. У нас люди або виїхали кудись або п’яницями стали. Страшне синку діло, весь народ спивається.

Андрій сумно замовкає щось думаючи, тоді раптом промовляє.

-          Чого ж воно так сталося діду?

Хтозна. Може ще прийде час і якась розумна людина колись відповість на усі запитання.

-          - Діду, як же ви тут самі живете, не страшно?

-          - Та ні. Я ж у себе дома у своїй хаті.

-          - А чого ж ви не переїдете до дочки? У Київ, самому мабуть сумно.

-          - Ні не хочу. Вона мене завжди зове до себе, так і їй не зручно сюди постійно їздити. Тільки нікуди я звідси не поїду до самої смерті. Поки я тутички живу, поки і село ще живе. Останній я, усіх пережив. Оце де звив собі гніздо, ось тут вже і залишайся. У своїй хаті і пахне найкраще, так як ніде у всьому світі.

Андрій с хлопцями почали прощатися

-          - А як же вас звати? – потискуючи руку діду спитав Андрій.

-          - Парамоновичем усі звуть. Василь Парамонович. Мене весь район знає. Куди ж ви зараз підете хлопці?

-  n        - Підемо двір свій дивитись, потім на кладовище. І до Петра зайдемо. До побачення діду.

Прощаючись Сашко помітив що дідові оці почали червоніти і появились сльози.

Раптом дід вигукнув, коли Пилипенки вже трохи відійшли.

-          - Хлопці, чуєте! Казали що у вашому дворі з колодязя бетонне кільце хтось зняв. Там усе заросло травою, глядіть обережно, щоб бува не провалились.

Відійшовши ще трохи Сашко останній раз обернувся дивлячись на діда. Той витирав рукою сльози які текли по щокам. «Чому він плаче?» - думав Сашко, - «про свою старість, чи то пам'ять сколотила його старе серце. Старі люди живуть пам’яттю. Там колись так було, а там так, а тепер ніяк. А ще через п’ятдесят років зовсім степ зостанеться, хіба не заплачеш».

 

Підійшли до двору, як що так можна сказати. А насправді лісова гущавина. Весь двір заріс кущами, деревами, кропива по пояс. Ні паркана, ні доріжки не видно зовсім.

Почали валяти палками кропиву, продираючись у той густий ліс.

-          Нічого собі двір, - сказав Богдан, - це точно джунглі.

-          Погляньте, - вигукнув Андрій, - з усього двору тільки одна стіна сараю і залишилася, так і та скоро впаде.

-          Тату, хіба тут міг бути двір?

-          Не кажи, як воно тут усе вміщалося. Треба це все сфотографувати, Сашко доставай фотоапарат. Ось тут свинарник був, а ось тут корівник, мабуть. А ось тут, - І Андрій почав бити на собі комарів, які насіли вже на всіх і кусали.

-          А де ж була хата? – запитав Сашко, - ось тут де гора глини.

-          Так правильно, тут.

-          Он колодязь, тату обережно, - вигукнув Богдан, підходячи до краю і дивлячись у низ, - глибокий, хто не знає насправді може провалитись.

-          Тікай Богдан звідтіля,- гаркнув Андрій уважно оглядаючи все навколо.

-          Ось тут собача будка стояла. А, приблизно де оці кущі, літня кухня була. А може тут? Як важко орієнтуватися. Невже колись оце все було. Як мариво.

-          Господи, майже як на молитві прошепотів Андрій, а шовковиця ціла. Це та шовковиця під якою мене малим ужалила в ногу бджола і я плакав і кричав на все село. А може це вже нова виросла. А он там де пусте місто був наш город. Давайте хлопці туди вибиратися бо нас зараз зовсім комарі з’їдять. Саню сфотографуй на пам’ять оцю шовковицю.

Пилипенки вийшли з кущів на чисте місто, де колись був город, чухаючись. Обійшли його, потім зайшли до сусідів, баби Уляни. Там ще хата стояла, але без даху і вікон. А у садку ті самі джунглі.

-           Глядіть обережно, - вигукнув батько, - може і тут десь колодязь зостався.

Тоді пішли до води дивлячись на природу і знімаючи все на фотокамеру.

-          Дуже красиво, - все дивувався Богдан, - не розумію чого всі люди  звідси виїхали.

-          Чудно якось, - казав батько,- ось там дерев колись не було а зараз такі величезні. А он тут були , а їх немає.

 Тоді вони знову повернулися в село і пішли вулицею, а там і зліва і зправа дороги були такі самі руїни хат, і нетрі кущів. Іноді попадалися і цілі хати з посадженими городами. А у одному дворі, навіть вулики стояли, більше десяти штук.

-          Дивіться! – раптом гукнув голосно Богдан.

-          Саню знімай, знімай її скоріше на фотокамеру.

Низько, прямо над ними пролетіла лелека закриваючи сонце своїми величезними крилами.

-          Яка гарна. Я ще лелеку ніколи не бачив, - радів Богдан.

-          Ну от, хоч лелеку побачили, буде що матері розповісти і то добре, - відповів на це батько.

 

Тіні не забутих предків.

Зозулька ми закувала сива та маленька. 
На все село іскладена пісенька новенька...

  

На цвинтарі Андрію було якось світло, приємно. Він наче насправді прийшов у гості до тих людей, які вже давно не жили на цьому світі, але з дитинства ще пам’яталися. З фотокарточок, які висіли на пам’ятниках і хрестах, дивились на Андрія знайомі очі. Могилки були всі доглянуті, вичищеними і сяяли саморобними яскравими квітами. Андрій ще подумав: «Жили разом, можна сказати однією родиною. І лежать разом дожидаючись загального воскресіння мертвих»


Трава усюди між гробками була скошена і взагалі уся атмосфера у цьому місті віяла якоюсь вічністю. Спогади знову охопили Андрія з головою. Він переходив від могили до могили і біля кожної щемило серце.

   Ось ця баба Одарка, колись приносила їм яблука. У всякому разі Андрій її так запам'ятав. А ось ще одна баба, звали її усі Семенихою, так у неї колись загорілись дрова біля сараю. Дуже небезпечне на селі діло. Тоді Андрій з хлопцями, бігали на тракторну бригаду (бо тільки там був телефон) щоб визвати пожежну машину.

А оцей дід, зображений на мармуровому пам’ятнику, поряд з вуликами, бо це була його життєва справа, частував колись Андрія медом. А мати купила у нього цього меду ціле відро. От і була потім морока, як те відро довезти до дому у місто. 

-          А ось наша бабуся, - показує Андрій дітям на могилку з хрестом, - запам’ятайте це місто. Вона казала, коли вмру, не робіть мені пам'ятника, ні до чого це. Хай буде простенький хрест тай годі.   Це було в останній раз, коли я бачив бабусю, вже перед армією.- Пригадує далі Андрій,-Приїхав я сюди тоді один, і на мені були,  такі модні штани, «варьонка». Бабуся як глянула і каже: «Дитино, тебе чи телята смоктали?». А ось поряд і дід похований.

Богдан і Сашко підходять і серйозно дивляться на хрести.

-          Ви ж хлопці знаєте, - продовжує батько, - цей дід Іван нам не рідний. Він другий чоловік бабусі. А наш дід загинув на війні десь у Білорусії. І як що бути точним то дійсний онук діда Івана це Павло.

-          Так, я знаю, - каже Сашко, - це той Павло, який поїхав працювати рибаком на Дальній Схід.

-          Але діда Івана, - продовжував далі Андрій, - я люблю як рідного. Бо у нас ніколи не ділились хто чий.  Я його правда погано пам'ятаю, бо коли він вмер,  зовсім маленьким був. Врізалося у пам'ять що на руці у діда був великий шрам і не було двох пальців, наслідок війни. Він і з рушниці стріляв на охоті середнім пальцем. 

Знаєте, про діда розповідали, що він не їв зовсім цибулі. Навіть запаху не переносив. А все від того, що під Вязьмою, у сорок першому році попав у оточення. Там тоді багато наших військ було розбито. Так от. Дід з маленькою групою бійців йшли довго лісами. Може надіялись вийти. Їсти нічого. Знайшли десь мішок цибулі. Голодні, а нема ні кусочка хліба ні картоплини. Наїлися однієї цибулі. Потім животи як похватали. А далі полон. У полоні пощастило. Попав у Німеччину, робив там у якогось фермера ветеринаром, хоча у цій справі нічого не розумів і не вчився на цю спеціальність.

-          А як же він лікував худобу? – питає з сумнівом Богдан.

-          Отож і воно. Тут зробила свою справу славянська кмітливість. Дід казав, піду до сусідського ветеринара, вже справжнього, теж полоненого, все у нього поспитаю, а потім лікую.

Богдан здержано сміється.

-          А ось дід Сашко, похований он у тому ряду, це чоловік баби Уляни. У їхньому дворі ми сьогодні були. Він так смішно розмовляв, що не скаже, можна за живіт братись. Все у мене питав, яке ж воно у городі молоко з порошку. А тоді ще питає на повному сурйозі: " Андрій сьодні ввечері до дівчат йдем?" 
  Взагали майже всі діди, що тут поховані, тяжкої долі які пройшли війну.
Цей дід Сашко теж у полоні був, я от нього сам чув. Колись у нашій хаті була якась гулянка. Багато вже хто підпив і більш балакали чим їли. Баби співали пісні. Ой хлопці хіба ж зараз так співають як вони співали. Розучилися люди співати. Ну це друга тема. Так от, на цій вечірці дід Сашко щось розповідав якомусь дядькові про війну, а я підслуховував. Каже: Йдемо лісом у колоні, один за одним, а куди ніхто не знає. Як вівці. Ніч, тиша, тільки ясно світить місяць. Дід Сашко розповідає: «Іду і бачу тільки спину поперед крокуючого бійця. Раптом той боєць зупиняється на мить, якось здригнувшись, кидає свою гвинтівку у сторону і йде далі. Роблю два чи три кроки, нічого не розуміючи і на фоні місяця бачу стоїть німець направивши на мене автомата. Показує мені кидай зброю. Я і кинув. І так усі покидали. А коли настав ранок і огледілись, то тих німців було набагато менше чим наших солдат». Отак він у полоні і був три роки. У німців працював, на конях їм снаряди возив. Аж потім у сорок четвертому році перебіг до своїх. Потім знову на фронт, дійшов аж до Румунії.

-          Ось погляньте, а оця баба постійно мене маленьким затрунювала. Все питає: «А чий же ти, мамин чи папин?» І завжди щось дасть добреньке.

Вони обдивлялись усі гробки. Багато фотографували на пам'ять. Андрій хотів ше раз дома на це все подивитись. Але час йшов, треба було йти далі, бо і хлопці вже нудились.

Пилипенки вийшли з цвинтаря на дорогу.

-          Ну що? - сказав Богдан, - тепер до, як його, дядька Петра, бо вже треба відпочити і їсти хочеться.

-          Пішли, будемо з родичами наново знайомитись.

Після цих слів стало чути гудіння машини і за повороту вискочив старенький москвич. Пилипенки повернули голови дивлячись на машину і зійшли з дороги щоб її пропустити. Але машина зупинилась і звідти вийшов троюрідний брат Андрія, Петро, сміючись щирою усмішкою.

Андрій глянувши на нього, безумовно був впевнений що ця людина є його брат, бо щось в душі підказувало це.

«Обніматися чи ні» - подумав Андрій, - а може то не він і я помиляюсь». І вони вітаючись, почали тиснути собі руки.

-          Петро? – перепитав Андрій.

-          Так.

-          А я Андрій, внук баби Ївги, ти мене пам'ятаєш?

-          Пам'ятаю тебе дуже маленьким.

Вони обнялися.

Петро був старішій від Андрія, нижче його на зріст, з сивим волоссям, і лисиною на потилиці, бо розміняв п’ятий десяток. Але теж мав добрі сяючи очі, вони у них були наче однакові. Сашко ще подумав: «Такі очі там на небі, мабуть тільки Дійкунам дають».

-          Це твою діти? – спитав Петро.

-          Так, мої старші. Оце Сашко, а оце Богдан. А як ти взнав про нас?

-          Так Парамонович, він же вас бачив, вже якось передав Ліді, моїй жінці. Я сіно косив у лісосмузі, коли вона звоне по мобільному: " Їдь, каже, скоріше додому, родичі приїхали, по селу десь ходять".

-          Нічого собі сільське радіо, швидко працює.

-          Ви на кладовище ходили?

-          Так, там так гарно, чисто, трава скошена. Хто те все робить?

-          То я підкосив недавно, бо трава цього року пре. Прийшлося на це день виділити.

-          Мабуть знав що ми приїдемо.

-          Сідайте у машину, поїдемо до мене, поїмо, відпочинете, та може і ночувати в нас залишитесь.

Хлопці переглянулись сідаючи у машину. Старенький москвич загарчав і повіз мандрівників ділі, залишивши на дорозі стовп пилу і диму.

 

   Весь день Пилипенки ходили по селу, оглядаючи все навколо. Батько, постійно розповідав хлопцям свої дитячі неймовірні історії, у яких щось може і було правдою.

 До вечора вони встигли обійти усі вулиці, побалакати з людьми яких пощастило зустріти. Андрій показував дітям розвалини колгоспних ферм, приміщення (без даху) сільської ради, все що залишилося від магазину. Показав ще уцілілу початкові сільську школу, найстаріший будинок на селі. Казали що у цьому будинку колись жив пан.

 Потім Петро повіз їх на машині подивитись тракторну бригаду. Там теж усе змінилося. На територію так просто як раніше вже не зайдеш. Величезний паркан, собаки бігають, охорона у зелених костюмах ходить, чужих не пропустить. Стоїть імпортна техніка, кілька комбайнів, тракторів, та оце і все. Колись тут було всього значно більше. Але все чисто, прибрано. У приміщеннях зроблений євроремонт. 

Андрію усі ці зміни були не до душі. Але його хлопці з цікавістю оглядали «джондіри», американські комбайни, і іншу техніку. Так за часом і не замітили як підійшов вечір. Ночувати поїхали до Петра. 
   Його д
вір, як і хата, де він жив з жінкою Лідою, виглядали так, наче покійні батьки тільки вчора її покинули. Рушники на стінах, фотографії, ікони, все як було при живих батьках свято зберігалося. Ніякої зміни обстановки, ремонту, навіть перестановки меблі не могло тут статися. Настільки була жива любов до минулого.

     Вечеряли на вулиці, Петро достав саморобного вина. Ліда, худенька, вже надто не молода жіночка, з світлим волоссям пригощала гостей. Вона поставила на стіл картоплю з м’ясом, меду, само-печеного хліба, пиріжків, вареників з вишнями і все повторювала.

-          Їжте на здоров’я.

Андрій нюхає хліб і каже.

-          Пахне так як колись.

Сашко і Богдан працювали ложками аж гай шумів, добре за день набігались хлопці. Ліда все підкладала їм з старого глиняного горщика вареники, отримуючи насолоду що її варево гості так гарно їдять.

-          Тьотя Ліда спасибі, вже наївся, - каже Сашко, держачись руками за повний живіт.

-          Так може підете в хату відпочивати, весь день на ногах, набігались, - відповідає на це Ліда, дивлячись на хлопців майже материнськими очима.

-          А можна поспати на печі? - раптом звертається до хазяїв Богдан.

-          На печі? – дивується господарка, - так там мабуть твердо.

-          Хочуть, хай сплять, Ліда постели їм, - сміється Петро, він наливає чергову собі і Андрію.

-          Ну як Андрію, де краще жити, у нас чи у вас, - питає Петро і сміється, - треба ж скільки дітей народив, усіх Дійкунів перегнав.

Андрій мовчить, піднявши вверх плечі.

-          А я, де тільки за своє життя не працював. І в майстерні колгоспній ще молодим машини ремонтував. А потім як став шофером, так і досі. І у Сибірі на заробітках був, і у Москві і в Києві і в Польщі. І все на машинах. А зараз на пенсії. От ми і вирішили з Лідою, будемо жити влітку тут у батьківській хаті. Набираємо весною маленьких гусей, садимо город, а восени з врожаєм і м’ясом додому в місто. Сім’я велика, діти, онуки. А воно ж все на чистому повітрі вирощено, екологічно чисте, не те що на базарах і у супермаркеті. Та якось і не хочеться на селі ставити хрест. Це ж моя земля, це все моє рідне.
 Петро раптом починає співали, на диво, для Андрія, приємнеим голосом: "Як на ті чорнобривці погляну, бачу матір стареньку..."

-          Сумуэш по тому часу?

-          Та ні, сумувати ніколи.

-          А коли ти молодим виїжджав з села, думав що воно ж так і буде як зараз.

Петро мовчить трохи, потім каже:

-          Нічого я не думав. Шкода так що. Чого б я отут висидів. По іншому, видно, у нас не вийде. А життя не зупинити.

Андрій піднімає чарку і каже:
   - Так за кого спершу пити будемо. За тих хто помер, чи за тих хто народився?

-          А давай за усіх разом, - відказує на це Петро.

І вони закусують мовчки, кожний думаючи про своє.

   Мовчання перший перебиває Андрій.

-          Правда, що Васько Олійник став наркоманом?

-          Став він наркоманом чи ні, не знаю, але п’є безбожно. Вже і у наркології лежав. Зовсім подуріли люди. Он казали що в районі і вчительки п’ють.

-          Не знаю. Ми як сюди їхали, так усе раділи.   Всі поля засіяні, в селах чисто, гарні дороги, газ проведений, все у порядку, чим не жити.

-          Цього Андрію мало. А де люди у тих селах роблять, скільки заробляють. У яких школах учаться. І скільки тих людей. Це я чув хтось з Европи, казав приблизно так: "якщо захотів стати банкротом, почни займатися сільским господарством".  У сільській праці треба нахилятися, кізяки нюхати, а цього вже ніхто не хоче. Он зараз безробітних і у місті повно. А саме важливе, це те, що нема на нашій землі хазяїна. Закінчились усі. Хіба тільки у нашому селі така справа.  Вмирають по прохи українські села, а з ними і дух народний вмирає. Тому що у місті того духу немає. Люди  переїхали у город, а дух народний на старому місті залишили. Не захотіли з собою брати. Хоча тепер і хочеться деяким, іноді, повернутись назад і подихати тим повітрям, яким дихали нащі пращури. Це трагедія. Як мені одна жіночка казала: «Я бачила, - каже, - як жили моя баба і матір, як раби, я так жити не хочу». От у чому справа.

- Прогрес якийсь у нас вивернутий, неправильний. Тільки пагане несе,- вставляє своє наболіле Андрій.
- А що ти противник прогрессу?- цікавиться на це Петро.
- Ні не зовсім. Але я його розумію так. Коли люди почали жити на цій планеті, вони завжди облаштовували свій побут. Зрозуміло що це неотємне у житті людей. Люди завжди будуть будувати щось нове, протистояти цьому нема ценсу. Тільки коли будуєш нове, старе приходиться ламати. В моєму розумінні, усі війни, ісі політичні кризи створюються від суперечок прогресу.  Так і країни. хтось був слабий і став сильніший, а сильні стали слабішими, ось і знову почнеться переділ земних багатств. Хтось пішов уперед, хтось відстає, хтось зовсім не хоче змінюватись, він за те щоб було все по старому. Але рано чи пізно його примушуть це зробити, схватять за комір навіть його діти, і потягнуть уперед до благ цивілізації. А якщьо будеш відбиватися силою, то і вб ють. Я не пртивник пргресу, але він у нас на мій погляд, і ламає той устрій про який ти казав, дух народу. Якби він його не ламав то яб і не базікав.

Петро чеше потилицю,- та ні, дурниці, шось ти тут перемудрував.

-          Гарно тут, тихо, затишно, - звертає з теми Андрій, - це не наш хімічний завод. У місті і на вулиці, буває, побалакати не можна, постійно машини гудуть.

-          Так і тут не завжди тихо, - сміється Петро,-  місяць тому, такий буревій пройшов, стільки лиха наробив що страшне. А так правда, нікому шуміти. Я буває сяду отак у вечері і дивлюсь на садок.

Петро раптом зручним махом ловить з землі маленьке гусенятко, яке паслося біля ніг, і притискує його до своїх грудей. Воно починає пищати, але відчуваючи що нічого страшного йому не загрожує, замовкає.

-          Ось ти де. Чого у сарай не йдеш? – звертається він м’яким, дитячим голосом до тварини. Хтоб оце знав, як я люблю отакеньких маленьких.

І він гладить утятко, дивлячись на червоне сонце, яке вже скоро зайде за бугор.

-          Сутінки, - раптом промовляє Андрій.

-          Оце точно, - погоджується Петро. А потім кричить жінці в хату.

-          Ліда! Винеси наш фотоальбом, я Андрію покажу.

Ліда виносить товстенний фотоальбом, очі в неї починають сяяти. Вона перевертає сторінку за сторінкою розповідаючи про своє рідне, дороге.

-          Ось Лерочка наша, на перше вересня, це Ванька доця. А це Олежко у дитячому садку на новий рік. А це ж батько і мати покійні у своєму дворі, майже на цьому місті де ми зараз. А це ми з кумами за столом, дома у городі.

Протилежно їм Андрій теж показує свої фотографії, які він на всяк випадок взяв з собою у дорогу.

Ліда сміється.

-          Я хотіла постелити вам на кроваті, а хлопці кажуть: «Так ми і дома поспимо, а тут така нагода. Спати, як наші пращури. Такого другий раз вже може не статися.» 

-          Слухай Андрію, Петро казав що ти у телевізорох розумієш. А чи не подивися нашого телевізора. Воно там зараз і дивитись по них нічого, але все ж таки вечорами буває сумно.

-          Треба глянути.

-          До речі, наш програміст вже спить, - перебиває батька Сашко, Він чомусь вийшов з хати одягаючи спортивну кофту.

-          А ти куди зібрався на ніч дивлячись? Вже і темно скоро буде, а дівчат тут нема.

-          Хочу пройтись.

-          Ну пройдись, тільки ж не довго.

-          Далеко не йди, бо у нас тут і вовки є,- вставляє Петро.

-          Прямо вовки, - каже Сашко, застьобуючи замок кофти, - комарі у вас тут такі що скоріше з’їдять.

-          А чому Саню назвав Богдана програмістом, - інтересується Ліда, коли Сашко вже пішов.

-          Тому що Богдан хоче їм стати. Все на математику налягає. Стверджує, що за цим майбутнє.- відповідає Андрій, а сам думає собі - " Бачиш яка вдала поїздка вийшла. Все як загадував так і получилося. А головне, хотів, щоб мої діти той старий, вмирающий дух села відчули.  Може у житті він їм колись і пригодиться. 

 

Сашко вирішив далеко не ходити. Пройтись до мосту і назад. Настрій у нього був якийсь поетичний. Надивився мабуть весь день на природу. Починало темніти. На вулиці було тихо і тепло. Раптом з двору діда Парамоновича загавкав собака.

 Дійшовши до мосту він сів біля води, слухаючи як квакають жаби, як тече вода. Приємно було так сидіти у тиші ні про що не думаючи. Ставало все темніше і темніше і на небі появились перші зірки. 

 Пригадавши цвинтар Сашко подумав, - отак живе людина, працює, будує плани, ростить дітей а потім після смерті його могилу будуть онукам показувати. 

Йому раптом пригадався випадок з дитинства. Колись, ще зовсім маленьким він з батьками був на базарі у великому натовпі людей. Раптом вийшло так, що на пів хвилини він загубився. Навколо незнайомі обличчя, чужі дяді і тьоті. Сашко тоді дуже злякався, заплакав і закричав на весь базар. І в цю ж мить рідні руки батька підхопили його на руки. Як же було тоді приємно у батька на руках.

«Може і я отак колись, - думав Сашко, - буду своїм дітям розповідати якими були мої батьки і мої бабусі і дідусі. І може у той час не забуду і про бабу Ївгу і діда Івана. І про зовсім нам не відомого діда який ще молодим загинув у Білорусії у сорок першому році. От тобі і історія так історія.

Вже зовсім стало темно. На чистому небі світив повний місяць у супроводі яскравих зірок. На літне, нічне небо завжди цікаво дивитись. Обов’язково побачиш якийсь супутник чи падаючу зірку.

Дивлячись на нічне небо Сашко раптом пригадав свою Іринку. Зовсім недавно вони стояли у двох у парку і теж дивились на зірки. Він притиснув Іринку до себе спереду, відчуваючи її теплу спину і обхвативши руками за талію. Вона піднявши руки в гору держала його за шию. На темному небі було видно безліч зірок і сузірїв.

-          Кажуть що до Сіріуса, он тієї яскравої зірки, - сказав тоді Сашко, - можна долетіти за дев’ять років, якщо швидкість ракети буде дорівнювати швидкості світла, триста тисяч кілометрів у секунду.

-          Невже, - відповіла Іринка.

-          А до тієї скільки? – сказала вона, показуючи у небо тоненьким пальчиком.

-          По правді казати я тільки про цю зірку знаю, - признався тоді Сашко, - але як воно чарує. Ми з тобою, це небо у якому нема ні кінця ні краю і нікого більше. Напевно у цьому є сенс.

-          Сенс. Який сенс?

-          Я не знаю.

-          А я знаю, - промовила вона, розвернувшись до нього обличчям і вони тоді довго цілувалися.

Сашко тихенько засміявся, думаючи -  "булоб прикольно женитися на Іринці, а потім привезти її сюди і сказати що ми переходимо на буколічне життя і їй треба вчилася доїти корів".

 «А може все ж таки", - думав Сашко,- прав батько, носячись з отим римським словом – «фамілія». "Так чи інакше але у мене все буде по іншому, по новому".

 З води повіяло холодком. По всьому селу було тихо і темно, тільки у діда Парамоновича у дворі горіло світло. Комарі насідали.

«Трохи ще посиджу і піду спати», - подумав Сашко і все дивився на нічне українське небо де зірки такі яскраві як ніде у світі.

 

 

12. 01. 2013 рік.                               

 

 

Прочитано 1564 раз
Александр Безгинский

Последнее от Александр Безгинский

4 комментарии

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии